Місячне сяйво

II

У дитинстві мій дід жив із батьками, дідусем і молодшим братом Рейнардом — дядьком Реєм моєї мами — у трьох кімнатах на розі Десятої вулиці й Шанк-стрит на півдні Філадельфії.

Його тато, німецькомовний уродженець Пресбурга (нині Братислава), у 1920–1930-х роках намагався заробляти торгівлею текстилем та овочами. Прогорівши вчергове, він зрозумів, що краще спостерігати за тим, як чужі каси втрачають гроші, і проміняв мрію про власний бізнес на місце продавця у винному магазині. За словами діда, його мама була сильною жінкою із золотим серцем, «святою», чия мета життя полягала в тому, щоби задовольняти потреби її чоловіка та синів. На фотографіях це присадкувата жінка суворого вигляду у практичних вугільно-чорних черевиках, затягнута в корсет і з таким бюстом, наче замість грудей у неї реактивні турбіни. Вона була неписьменною, не знала ні їдишу, ні англійської, але щодня просила тата, а пізніше дядька Рея читати їй єврейські новини, щоби бути в курсі останніх бід єврейського народу. Щотижня вона цупила з родинного бюджету один-два долари для пушке[7]. Сироти були нагодовані, біженці отримували місце на пароплавах, що везли їх до країни свободи, палестинські горби приносили рясні помаранчеві врожаї завдяки самовідданим крадіжкам цієї жалісливої жінки. Дід згадував: «Узимку білизна замерзала на мотузках, а вона заносила її по всіх цих сходах на наш поверх».

Дядько Рей у 1960-х роках був плейбоєм, носив небесно-блакитний гольф і сірий твідовий піджак. Він їздив на «Alfa Romeo Spider», а також носив елегантну пов’зку на своєму вибитому лівому оці. Іноді він нагадував мені Г’ю Гефнера[8], а іноді — Моше Даяна. Хоча хлопчаком він був хирлявим ботаном. А от мій дід у дитинстві ушкварював фортелі. Викидання кошеняти з вікна було тільки початком.

Усе літо дід тинявся вулицями з ранку до ночі, його заносило на схід аж до смердючої річки Делавер і на південь аж до військово-морської верфі. Він бачив, як виселена з домівки сім’я сиділа на тротуарі й пила чай в оточенні їхніх ліжок, ламп, патефона і мідної клітки з папугою. Він якось помітив газетний пакунок на кришці смітника, розгорнув його і побачив там коров’яче око. У нього на очах методично лупцювали дітей і тварин, одночасно виявляючи до них терплячість і турботу. Він бачив кабріолет «Nash» біля негритянської методистської церкви, оточений натовпом; із нього вийшла Маріан Андерсон[9]. Шістдесят років по тому дід згадував, як його зачарував півмісяць її усмішки.

Південь Філадельфії був тоді густо засіяний Мунблатами і Нойманами — тією ріднею, що з’являлася на весіллях і похоронах у дитинстві моєї мами, а згодом і в моєму. Їхні будинки слугували моєму дідусеві такими собі проміжними станціями. Він подорожував від одного дому до іншого повз італійські та ірландські квартали, набуваючи навичок, що згодом стали йому в пригоді на війні. Він завів таємні знайомства серед італійських пекарів та зеленярів, інколи працював у них підмітайлом за кілька центів, лимонне морозиво чи буханець теплого хліба. Він вивчав особливості їхньої мови і поведінки. Щоб уникнути бійки на вулиці, де жили християни, потрібно було певним чином змінити ходу чи

поставу голови, щоб усі вважали тебе за свого. Якщо ж вас все ж таки вирахували — або якщо ви, як мій дід, не цуралися вуличних сутичок,— битися треба було нещадно. Навіть здоровезні вуличні хулігани верещали як різані, якщо тицьнути їм пальцем в око. Іноді за залізничними насипами і силосними баштами у формі жіночих грудей йшли в хід сталева арматура, уламки труб, рогатки і каміння. Дідові там вибили зуб, зламали руку й наставили купу синців. На лівій сідниці в нього лишився чималий шрам від пивної пляшки, на яку він упав під час бійки на пустирі за цукровим заводом Мак-кахана. Шістдесят років по тому цей шрам — сріб­лясту зморшку, жорстокий поцілунок долі,— було помітно щоразу, коли дід користувався підкладним судном.

Батьки, налякані його тривалими зникненнями з дому й травмами, намагалися віднадити його від походеньок. Установлювали жорсткі правила, забороняли виходити. Дід порушував геть усе. Він ніколи не розповідав, із ким і де тинявся, непохитно витримував будь-які тілесні покарання, із готовністю приймав усі обмеження. Зрештою виснажені батьки відступилися і прийняли все, як воно є.

— Хлопця, який викидає кошенят із вікна, нічим не проймеш,— казав про мого діда його дід Авраам своєю пресбургзькою німецькою.

Авраам тоді проводив більшість часу в кутку вітальні, що слугувала також їдальнею, разом зі своїм гемороєм і в оточенні купи книжок. Сутеніло, закінчувався майже останній вільний літній вечір.

— А що як він колись загубиться? — питалася моя бабуся в тисячний або мільйонний раз.

— Він не загубиться,— відповів їй дядько Рей. Саме ця фраза переважала в їхньому сімейному Талмуді.— Він знає, де він є.

Саме в той час дід ховався під залізничним вагоном, одним із шести вагонів, що стояли в дальній частині залізничного відстійника біля річки. Ті дощані вагони востаннє використовували, коли агентам «Болдвін-Фелтс» знадобилося швидко дістатися до Пейнт-Крік під час «вугільних воєн»[10]. Тепер вони стояли в тупику, підпираючи земляний насип, заплетені кампсисом[11].

Там дід ховався від залізничного сторожа, здоровезного громили на ім’я Крізі з більмом на лівому оці та клоччям ясраво-рудого волосся на обличчі в тих місцях, де воно взагалі не мало рости. Того літа Крізі вже кілька разів добряче відлупцював мого діда. Першого разу він закрутив йому руку так далеко за спину, що дідові кістки хруснули. Другого разу він ухопив його за мочку вуха й протягнув двором аж до воріт, а тоді приклався чоботом до його сідала; дід казав, що відбиток пальця Крізі й досі можна побачити на його мочці. Третього разу, коли Крізі побачив, що дід порушує встановлені ним правила, він випоров його ременем від своєї уніформи. Отже тепер, перебуваючи під вагонами, дід вирішив, що не вийде звідти, поки Крізі не піде чи не помре.



Майкл Шебон

Відредаговано: 21.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись