Оповідки

Цок в лобок

Казкові роздуми.

Легендарна народна казочка про котика і півника завжди будила в мене неясні думки. Що дитиною, коли читали мені, що батьком, коли читав я. А оскільки попадалися в руки трішечки різні версії однієї казки (варіантів сім чи що), то з часом відчуття чогось незрозумілого тільки загострювалися. Правда одночасно з’ясувалося, що якраз різні версії казки можуть розвіяти окремі підозри. Можливо, схожими питаннями інші діти мучили казкарів, які в різних кутках України самочинно вставляли в тексти власні пояснення/варіації.

Особисто в мене сумніви починалися з самого початку казочки. Це коли йшлося, що котик і півник побраталися, подружилися або просто жили разом. В дитинстві я зразу експериментально встановив, що мій котик Мікош категорично відмовляється брататися з півнем. Назвати ту худобу півником в мене й зараз рука не підіймається. Що вже казати про Мікоша, який натурально скаженів і видирався з рук подалі від того когута. Мабуть відчував неборак, що «цок в лобок» може статися раніше ніж в класичному сюжеті. І стосуватися лоба явно не того героя. І не молотком, а дзьобом.

Далі по тексту мене дуже тривожив факт розумової відсталості півника. Який весь час відкривав то двері, то вікна лисиці. Я вже й кричав йому «Не відкривай!» і плакав голосно, щоб він почув. Нічого не помагало, відкриває і все тут. Добре, що в одному з варіантів казки лисиця просто свавільно видирає віконце. Це якось примирило мене з жорстокою реальністю, адже славно виходило, що півник таки не йолоп.

Потім мою увагу привертав той дивний гендерний факт, що в лисички, якщо діти, то в основному дівчатка. При чому в різній кількості. То три, то штири. А якщо серед них якимось дивом затесався хлопчик, то він завжди як стій та дивись Пилипко. Чого так, ніхто не знає і, як на зло, навколо жодного Пилипа. Щоб спитать можна було.

А ще мені було все-таки жаль лисичку. Ото намалюють, як вона, гарненька, діточкам палянички пече, так мене смуток і огорта. Не міг уявити, як можна було дитинку з паляничкою та по лобі молотком бити. Цок в лобок та в мішок. Взагалі не дуже розумів, чому саме в мішок і що з тим мішком було далі. Невідомість гризла. Згадував батьківський важкезний молоток і лихі підозри тільки множились. Слава богу, що бойківська версія казки передбачає, що лисенят випускають з мішка в лісі. Трішки легше на душі стало.

Півника також жалів, тільки менше. Бо був злий на нього – кричав же йому вікна не відчиняти. Справжній шок пережив тільки раз. Коли мати одного разу прочитала з якоїсь книжки казок таке: «…тоді [котик] дивиться, що півник уже без стегенця. Витяг борщик, достав стегенце, притулив до півника та й поніс його додому». Оце то поворот! В мене коси дибом. Кинувся в книжку за малюнком на того каліку глянуть. А там пусто. Видно художник вирішив пощадить дитячу психіку. Добре, хоч вночі не снилося.

А закінчувалися в мене казочки життєствердною радістю, як котик і півник постолом добро возять. Мати знала, що таке постоли і думала, що і дитина в курсі. А мені й не треба було знать. Бо чітко уявляв собі як котик і півник складають своє добро на стіл і потім тягають того стола по сільській дорозі. Щоб пилюка стовпом. Це вже як навчився читать, то запідозрив, що столом і постолом це якісь різні речі…



Сергій Волошин

Відредаговано: 29.05.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись