Після дзвінка

21. Наша справедливість.

"Коли зникає справедливість, не залишається нічого, що могло би надати цінності нашому життю."

Іммануїл Кант

 

"Для чого людям закони? Щоб зберігати мир та карати злочинців, чи не так? То як називати тих, хто намагається обійти закони? І, чи можуть закони йти всупереч моральним цінностям? Дивно. Чому раніше не цікавилася подібним? Все ж, які ми дивні створіння. Біда може дихати у спину та ніхто й кроку не зробить, поки проблема не торкнеться конкретно їх. 

От, прийшла біда до мене, а що з нею робити - не знаю... Просто втекти, не вийде. Змиритися - тяжко. Виправити - не можливо...


Лікарі бігали від одного кабінету, до іншого. Як мурахи гуртувалися, а потім розбігалися. Родичі їдуть, їх вчителі сповістили про інцидент. Проте, мене відразу посадили у швидку допомогу. В дзеркальце дивитися не хотілося, ніж ковзнув по обличчі. Наскільки все серйозно вже спеціалісти скажуть. Та пощипувало добряче. І це ще під дією знеболювального. Кров зупинили швидко, а до лікарні привезли, щоб зашити рану. Саме слово "зашити", наводило жаху. А як подумаю про свою зовнішність "після", то втопитися хочеться! 

Може я себе і накручувала... Може. Але, від мого вигляду сахалися всі, кому не лінь. Не знаю, чи то буде наївно з мого боку сподіватися на щасливий кінець цієї історії?

- Ось і все! - радісним голосом промовив Роман Іванович.

- Ми вам так вдячні! - потиснула йому руку моя тітка, а слідом і її чоловік. - З нею все буде добре?

- Залежить від вашого розуміння "добре". - нахмурився лікар. - Це початок. Коли рана загоїться, варто буде зробити кілька операцій, щоб підкорегувати...Хм! - кашлянув лікар.

Мене вивели з кабінету на коридор, навмисне, аби не чула бесіди дорослих. Роман Іванович, був поважним чоловіком, але з неабияким зарядом енергії. Поруч з такою позитивною людиною і сам почуваєшся краще. 

- Боже, бідолашна. - неподалік проходили дві медсестри. - Така гарна дівчинка, а тепер...

- Як їй співчуваю.

Жіночки розмовляли тихо, проте, я чула кожне слово. Волосся ставало дибки, на шкірі повискакували сирітки й липке відчуття страху супроводжувало. До горла підкотився гіркий клубочок, раптова нудота змусила бігти до туалету. Летіла як ошпарена! Слава, було вільно! Добряче спорожнивши шлунок, повільно приходила до себе. Вмила руки, обличчя... Пальцями зачепилася за пластир, чи як там його називають, котрий наліпив лікар, щоб до рани бруд не потрапляв. Поглядом зустрічаюся собою у дзеркалі. Чорт! Я цього не хотіла! Завмираю на кілька секунд. Ну, нічого ж страшного. То ж я, лише з прихованим на половину обличчям.

Не знаю, що керувало моїми діями, але з ненавистю здерла ту пов'язку... Тепер істерика накрила з головою. Сльози котилися без упину, з горла зірвався крик. Невже на все життя залишуся такою?! Шви тягнулися від кутика губ, вздовж вилиці, закінчуючись навпроти носа. Біль, якого особливо не відчувала, зараз вирішив відігратися. Мене скрутило від його надлишку. Сили раптово покинули, голос зник. Тільки сльози беззвучно капали...

Ввечері до палати увірвалася мати того хлопця. Як весело, його звати "Богдан". Бачиш, щоденнику, не всі люди відповідають своєму імені.

Спершу, тітка не хотіла її впускати. Але не довго змогла втримати напір іншої. Жіночка у сльозах просила вибачення у мене. Казала, аби ми не зверталися у поліцію, бо це знищить життя її Богданчика. Що допоможе з лікуванням, буде дбати про мене і т.д. Родичі з розумінням дивилися на неї, здавалося, погодяться! Та нізащо! Я вскочила з ліжка і випровадила мученицю геть! Хоче, щоб я пробачила?! Забула?! Та як таке забудеш?! Щодня докази нагадуватимуть про себе у дзеркалі! Щодня на мене коситимуть погляди! Щодня будуть лізти зі співчуттям та стримуватимуть огиди! Мені самій на себе дивитися огидно, що ж казати про інших...


- Таїро, не все так погано. Шви знімуть завтра. - з турботою говорила тітка.

- А що зміниться? - беземоційно запитала.

За останні п'ять днів я не ходила до школи. Мені виписали звільнення, і весь цей час провела вдома. Втіхою стала сестра. Спершу, вона довго плакала. Потім боялася підійти до мене, чи залишитися на одинці. Але заставши мене у сльозах у ванній, пересилила свій страх. Відтоді піклувалася, як могла. Звісно, могла вона не багато, але мені цього вистачало. Сестричка не давала сумувати, змушувала з нею гратися, дивитися мультики, малювати, читати казки... Я заспокоїлася в якійсь мірі.

- До речі, - вирішила проігнорувати моє питання. - Дзвонили зі школи. Всі дуже хвилюються за тебе.

- А раніше нікого це не хвилювало... - пробурмотіла собі під ніс.

- Що кажеш?

- Ні, нічого. Батьки не дзвонили?

- Ох! - тяжко видихнула жінка. - І як мені їм сказати? Сьогодні мають зателефонувати.

- Я не хочу зараз з ними розмовляти.

- Що? Чому?!

- Я ще не готова. От і все.

Боюся, коли вони стануть розпитувати, злитися, жаліти й втішати мене, то знову розревуся. А я не хочу плакати! Я втомилася ковтати сльози...

Вийшла на подвір'я вдихнути морозного повітря. Було тихо. Сніг приховував весь бруд довкола, накривши своєю пухнастою ковдрою, що рипіла під ногами. Небо сьогодні, на подив чисте. Поодинокий спів якоїсь пташки й гавкіт псів - звуки з котрими й асоціювалася домівка. Хах! Дивно, але в цьому знаходила спокій.

- Д-Деяніро? - до болю знайомий голос. Шоковано повертаюся та дивлюся на ворота.

- Березницький?!

- Привіт! - почухав потилицю. - Щось я скучив. - посміхався парубок.

- Ти що тут робиш? Як дізнався, де я живу?

- А хіба це таємниця. Хто шукає, той знайде. Може впустиш?

- Ой! Звісно! - побігла до гостя. - Неочікуваний прихід з твого боку.

- Чому це? Навпаки, мав швидше прийти. Але... - його погляд зупинився на моїй щоці. - Але я боягуз і мені знадобився час, щоб з цим розібратися.

Стало ніяково. Хлопець вручив у руки торбинку зі смаколиками й опустив очі додолу. Я мовчки завела Павла до хати, запросивши випити чаю на кухні. Тітка побачивши гостя, посміхнулася та залишила нас на одинці.

- Знаєш, я рада тебе бачити. - поставила перед гостем чашку гарячого чаю. - Ти перший, хто прийшов провідати мене..після дискотеки.

- Справді? - сумно протягнув. - Як твоя рана?

- Все добре. Завтра знімуть шви. - намагалася витиснути посмішку.

- Угу. Ясно...Ти мене пробач. То моя провина...- ось, чому він прийшов...Хах! Весело.

- Замовкни! - стиснула кулаки. - Твоєї провини тут не має. Припини таку дурню плести!

- Таїро! Я не зміг тебе захистити. Ні, не так. Це я почав сперечатися, і не встиг тебе відштовхнути. Тому, не лише Богдан вартує покарання. Тільки, де в нашій країні карають винних?! Його батьки таки відкупилися. Заяву забрали, того козла малолітнього відпустили! Навіть не...

- Зажди! - перебила хлопця. - Як це відкупилися? Богдана відпустили?

- Хіба ти не в курсі? Твої родичі забрали заяву. Кажуть, вони взяли гроші таким чином вирішили конфлікт.

Ці слова були поза моїм розумінням. Як це взяли гроші? І все? Цей бовдур, що спотворив моє обличчя гулятиме на волі? І де тут справедливість?!



Буяна Іррай

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись