Після дзвінка

22. Який у тебе страх?

"Хто життям битий, той більшого доб’ється.
Хто пуд солі з’їв, більше цінує мед.
Хто сльози лив, той щиро сміється.
Хто помирав, той знає, що живе!"

Омар Хаям

8.5.2015

Як дивно. Життя, з одного боку, таке довге для страждань, а з іншого - таке коротке для щастя. Частіше й не помічаєш його плину. Просто рухаєшся вперед. (Хоча, хтось може стояти й на місці) А воно минає. Минає разом з впущеними можливостями, несказаними словами, знехтуваними хвилинами, а також з радісними миттями, веселими моментами, азартними пригодами, смачною їжею, сердечними розмовами... Кожен прожитий день унікальний! Кожен новий світанок неповторний! Тільки, наша пам'ять обмежена, вона відсіює не потрібну інформацію. З цим безкінечним плином часу, що у ній залишається? Образи, сварки, отриманий негатив, все це стирається. Лише хвилини сповненні щастям, та смуток за ними, єдине, що закарбовується навічно. Як багато в мене цих хвилин? Та й взагалі, чи вдосталь? І чим їх виміряти?

Мабуть, коли відчуватимеш старість, сядеш, щоб покопирсатися у пам'яті, тоді стане зрозуміло. Але, дійшовши до тієї точки нічого вже не зміниш. Тому, я хочу повністю віддатися життю! Відчути увесь його насичений смак! Хочу подорожувати, знайомитися з різними людьми, дізнаватися щось нове, самовдосконалюватися, веселитися, гуляти, а не сидіти зачиненій у лікарняній палаті... Дивитися у вікно, розуміючи, що мій час минає. І, вже дійсно байдуже на того виродка, що назавжди залишив свій слід на моєму обличчі. Дайте ковток свободи...Прошу...

5.6.2015

Якось хаотично пишу тобі, мій вірний друже. Ще й досить рідко. Батьки дізнавшись про інцидент повернулися на Батьківщину та переїхали до Німеччини. Саме тут мені намагаються виправити непорозуміння на півобличчя. Вже доволі довго намагаються. Про школу я забула ще з зими. (Одразу після канікул привезли сюди.) Спонтанний вийшов переїзд. Толком ні з ким не попрощалася. Хоча і людей з ким би хотіла, не так багато...

Тяжко відходила від свого нового віддзеркалення. Чомусь, мене то сильно тривожило. Правда, не так мій шрам, а люди що на нього дивляться. Особливо це відчувається при розмові з кимось. Їхні очі так і застигають на цій нерівності, що змушує ніяковіти.

Знаю, я чинила як слабохарактерна вівця, знову зачинилася у собі. Вибудувала уявну фортецю, щоб обмежити себе у спілкуванні з кимось. Замість того, щоб шукати порятунок. Змусила хвилюватися всю рідню. Мама вже задумалася над психологом, але я відмовлялася ходити. Навіть не знаю, чому так радикально була проти. Певно, не хотіла зізнаватися, що потрібна допомога, аби розібратися у собі..


23.6.2015

Дорогий друже, вчора зробили третю операцію. Ну, кардинальних змін вона не дала, а заплатили батьки щедро. Я не просила їх про це, але вони наполегливо бажали повернути чисте обличчя. Врешті, мені стало соромно за себе. Що довела близьких до такого стану, що зловживаю їхньою любов'ю, що впала у тривалу депресію не розмовляючи ні з ким. Так, мені зробили боляче, але я відігралася на невинних. Ці думки підштовхнули серйозно поговорити з мамою і татом.

- Привіт! - радісно вигукувала Ірка, по ту сторону екрану. - Як ти? Я жахливо скучила!

- Привітик, я теж засумувала без тебе. - це вперше наважилася зателефонувати комусь через відеозв'язок на Skype. - Що нового? Як гімназія?

- Ой, знайшла час питати про школу. З усім тим, всіх перевели до 9-го. І тебе теж, хоч пропустила весь другий семестр.

- То все моя мама. Вона такого шуму наробила, як повернулася закордону. Думаю, директор досі її боїться. Ха-ха!

- Може і так. Слухай, виходить ти повернешся?

- Звісно повернуся! Я ж не помираю!

- А коли?

- Цього не знаю. - знизила плечима. - Батьки вирішать. Як там Богданчик? Так і не вигнали?

- Нєа. Ходить, як індюк надутий. В школі бавиться у чемного, а за її стінами, як був дурнем, так і залишився. Я дійсно дивуюся, чому твої забрали заяву. Треба було його посадити, бо одягнув корону.

- У нього є друзі?

- Були наче. Якось бачила його у сумнівній компанії. Не знаю, чи тих телепнів можна назвати друзями. А про тебе тепер частенько згадують.

- Ти хотіла казати про мій шрам? - посміхнулася.

- Вибач. - опустила очі вона.

- Все нормально. Не брехатиму, що спокійно дивлюся у дзеркало. Але я змирилася. Прийняла себе, якою є. Варто рухатися далі, бо віддепресую все життя. Потім не матиму що згадати на старості. - весело зареготали.

- Ой, мушу бігти. У мене репетиторство з математики.

- Серйозно? Відколи ти терпиш математику? - здивувалася.

- Моя любов до неї незмінна, але мої вже готують мене до вступних іспитів, тому доводиться вчитися. Ех! Де мій садочок?

- Ха-ха! Ну добре, бувай! Гарного дня!

- Тобі теж!

Яка життєрадісна у мене подруга. Це у ній і приваблювало. При будь-яких обставинах вона посміхалася, випромінюючи тепло, приносячи радість та невимушеність оточуючим. Як не опирайся, але не можливо не тягнутися до таких людей. З ними хочеться спілкуватися, товаришувати й просто залишатися поруч. Мені є чому у неї повчитися.

25.6.2015

Все ж, мене затягнули до психолога. "Всього кілька сеансів, перед тим, як повернешся на Батьківщину, " - говорила мама.

Мій лікар була тендітна жіночка, з миловидною зовнішністю і маленького зросту пані. Вона була врівноваженою, говорила тихо та чітко, зовсім не викликала негативу. АЛЕ! Я не хотіла тут бути. Я не розуміла, навіщо воно мені потрібно? Схоже, це і прочитала психолог. Наші зустрічі мали відбуватися двічі на тиждень. Сьогодні жіночка довго мене не мордувала. Ми познайомилися, вона розповіла кілька слів про себе, і навпаки. Нічого особливого. Невимушена бесіда про власні уподобання. Якщо чесно, то я налаштувалася на гірше. Час нашої бесіди швидко стік, і з цікавістю довелося очікувати на наступну.


- Чому ви так на мене дивитеся? - здивовано запитую.

- Ти дуже гарна, Таїро. - після її слів, моя долоня потягнулася до обличчя прикриваючи шрам.

- Невже?! Хочете мене підбадьорити?

- Ні. Думки в голос.

- Щось не вірю вашим думкам. - ображено відповіла.

- Не вір. Ти зробила те, про що тебе просила минулого разу?

- Сміливо дивитися у дзеркало? Ну я ж не потвора якась. Звісно я можу дивитися у своє віддзеркалення. - запевнила жіночку.

- Тоді, покажеш? - простягнула ручне дзеркальце. - Я поспостерігаю.

Сьогоднішній сеанс мене добряче бісить! Не так легко, як було на першому. Чого вона мені голову морочить? Подивлюся у те дзеркальце і що? Стану красивішою? Світ заграє новими барвами? Чи вона вважає, що я обмиваюся слізьми через те?

- Дивлюся, бачите? - кручу дзеркальце у різні боки. - Під яким кутом придивитися краще?

- Та ні, постав. - спокійно продовжила лікар. - Ти не зрозуміла завдання.

- Як це не зрозуміла?!

- Я хочу, щоб ти дивилася і тобі подобалося те, що бачиш.

- Як це може подобатися?! - показала пальцем на шрам.

- Хіба, окрім цього, більше нічого немає? Ти ж казала, що змирилася з цією травмою. Що це не кінець світу, існують люди з серйознішими проблемами. Що тобі не потрібен психолог?

- Все так.

- Чому ж я бачу зворотне? Що тебе так гнітить? Діло не в шрамі, ти не боїшся дзеркала. Тоді від чого ця невпевненість, слабкість, страх?

- Ви праві. Я боюся не свого обличчя, а реакцію інших на нього...

- Боїшся, що над тобою знущатимуться?

- Навпаки. Жалітимуть і сторонитимуться. Не хочу проходити через коло самотності знову! Сидіти у класі переповненого учнями і розуміти, що одна.

- Знаєш, я вважала, що у тебе проблеми із самооцінкою через травму та страх перед суспільством, у зв'язку з цим. Але помилилася. Все набагато простіше. Ти боїшся самотності.

- Мабуть, так...

- Що ж, спершу сфокусуємося на твоєму відношенні до самої себе. Як змусиш інших тебе любити, якщо сама не любиш?

- Звідки ви взяли що не люблю? - насупила брови.

- Якби це було не так, то моє дзеркальце так швидко б не повернула.

Це мене усміхнуло. Бесіда перетекла у більш спокійне річище, і я змогла розслабитися.



Буяна Іррай

Відредаговано: 31.03.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись