Щасливий білет

Глава 47

Максим

У офісі ми провели не багато часу, але мені він був чужий так само, як і Софія – моя секретарша. Тепер для мене дуже багато чужого і до цього я ніяк не можу привикнути.

Ліна підписала декілька паперів та зробила декілька дзвінків, а тоді ми поїхали до її дому.

-Вибач, що ось так спонтанно ми поїхали у офіс та щей затрималися. До мене подзвонила Софія та повідомила про те, що потрібен мій підпис на деяких документах.

- Все гаразд. Я просто не розумію, як я так міг?

- Ти про що? – перепиталася вона.

- Я про готель.

- А що з ним не так?

- Як я міг покласти на твої плечі стільки обов’язків. У тебе є ж і свої справи , робота, а тут ще й цей готель, як сніг посеред літа.

- Спершу я також налякалася такої відповідальності, але коли вникла у суть справи, то мені почало подобатися. Тим більше тепер я зможу втілити у реальність свої задуми стосовно інтер’єру.

- Я здивований твоєю відповіддю.

- Ти завжди мені казав, що я дуже сильна дівчина. Ти не давав мені про це забути. Цей готель для мене не є найважче у житті. Найважче мені було до мого двадцяти одноріччя.

- Ти розповіш мені?

- Для того, щоб ти все згадав та зрозумів, що саме нас пов’язує я розповім тобі все із самого початку. Заради тебе я переживу це ще раз, бо ти мені дуже допоміг, а тепер моя черга віддячити тобі тою ж монетою.

- Ну от. Тепер ти мене знову ж таки заплутала. У мене багато питань.

- Я дам тобі на них відповідь. Не переживай.

За діалогом дорога промайнула дуже швидко і таксі зупинилося біля трьохповерхової будівлі.

 -А от і мій дім. – кивком голови Ліна показала мені будинок із назвою «Оріон». – Ходімо?

- Ходімо. – тепер була моя черга не впевнено іти поруч із Мадленою. Зайшли ми через центральний вхід, але направилися на кухню. Навіщо я не розумів.

- Привіт Тарас. У мене до тебе прохання.

- Привіт Ліно. – хлопець повернувся та завмер на місті. Я не розумів його реакції. – Ого… - тихо сказав він. – А де та Ліна, яку я знав? – Тарас, як я вже зрозумів не міг відірвати свого погляду від дівчини, а я хотів йому заїхати кулаком по обличчю.

- Я тобі все потім розповім. Тепер я буду така завжди, тому звикай.

- Ти стала ще красивішою. Пощастить Бобові, якщо все буде гаразд.

- Тарас! – прикрикнула дівчина на нього.

 Вони себе дивно поводили, а особливо після згадки про Боба. Так, стоп! Так же само вона сказала мені на прощання у ту ніч. Значить мені це не причулося, а було насправді. Поки я думав над цим Ліна поговорила із Тарасом і тепер вона мене тягнула на верх.

-Я замовила нам вечерю у Тараса. Ти ж ще любиш стейки?

- Так. Але ти і сама це знаєш.

- Так. Знаю, але я вирішила уточнити поки не запізно. Проходи на кухню.

- Гаразд. А ти куди?

- Я покладу телефон на підзарядку.

- Добре.

Перш ніж пройти на кухню, яка була переді мною я подивився у ту сторону куди пішла дівчина. Вона зайшла у кімнату із жовтими стінами і мені став цікавий інтер’єр цієї кімнати. Він дуже привертав увагу.

 -Ліно. - стоячи у дверях звернувся я до дівчини.

- Так, Боб. – вона повернулася до мене із посмішкою.

- Боб? Чому ти мене так назвала вже у друге?

- Бо саме так я тебе називала. Ти мені так приставився. Це я пізніше дізналася, що тебе звати Максим і ти виявився тим самим Громовим, якого я ніколи не бачила, але чула і тим, хто хотів викупити мій будинок будь-якою ціною. – я слухав дівчину та не відводив погляду від неї. Ці слова вона мала б сказати із докором у голосі, але його у нім не було, а навпаки – посмішка.

- Ти б мала мене ненавидіти.

- Так і було, але не тепер? Ти написав мені лист після того, як я дізналася, що саме ти являєшся Громовим. Ти знав, що я можу тебе не вислухати.

- Де цей лист?

- Ось. – дівчина протягнула мені червоного кольору конверт. – Я його ще не читала. Спершу не могла наважитися, потім не мала часу. Я весь час шукала для себе відговорки, але у кінцевому результаті зрозуміло, що хочу щоб ти його почитав, я хочу почути ці слова із твоїх уст.

- Добре. – погодився я та взяв цей лист. – Дуже цікавий інтер’єр у цієї кімнати. – я почав оглядатися навколо себе та замітив чоловічий одяг у шафі, яка не була закритою. Дівчина напевне побачила це, бо одразу ж сказала:

- У цій кімнаті жив ти і це твій одяг. Я його так і не встигла позбутися.

- Я тебе дуже образив?

- Так. – три букви, але такі болючі. Як я міг образити її? Обдурити! – Давай підемо на дах і тоді я почну тобі все розповідати. Домовилися?

- Гаразд. Але давай спершу прочитаємо лист. Я хочу знати, що я там написав.

Дівчина вийшла із кімнати, а я за нею. Через балкон на кухні ми вийшли на дах.

-Тепер я розумію, чому саме він мені подобався. – після роздивлянь на даху сказав я.

- Тут дійсно красиво.

Дівчина вдихнула повітря на повні груди і при цьому із її обличчя не сходила посмішка.

Ми сіли на диванчик та я почав відкривати лист. Зверху на ньому було написано:

«Для тої, кого не можливо забути. Б.»

Я відкрив листа та став читати його.

«Привіт Ліно, чи Антоніно, для мене не має значення хто ти. Я не знаю, чи ти мене вислухаєш, тай я навіть не знаю, чи ти знайдеш та прочитаєш цього листа, але я на це надіюся. Саме ти змогла поселити у мені віру у долю і те, що будь-що є не зовсім випадковістю.

Я дуже радий тому, що у моїй голові поселилася мрія про новий готель, бо завдяки їй я зумів зустріти тебе, пізнати та у кінцевому результаті закохатися.

Якщо б не цей готель, то я у звичайному житті невідомо чи звернув би увагу на тебе, а я якщо і так, то ти б не підпустила мене до себе так близько, а я не зміг пізнати тебе і ти б мені ніколи у світі не довірилася би.

У тебе дуже глибока душа та й добра ти. Не кожен зможе взяти до себе на проживання бездомного, того, хто не пам’ятає нічого. Забезпечити його усім необхідним.



Міка Стів

Відредаговано: 24.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись