1.

Рік потому
- Досить гриміти, баба Яга – костяна нога!
В мій бік полетіла подушка, від якої я легко і зі сміхом ухилилася.
- Досить дрихнути, сонько-дрімко! – не залишилася у боргу я. – Час вставати. Я зварила тобі кави.
- О-о, цього разу тебе пробачено, одноноге чудовисько!
- Вставай, бо не встигнеш перетворитися на красуню! А два чудовиська на одній території – це вже перебір!
Такими або подібними жартівливими лайками починався ледве не кожен наш робочий день. Моя сусідка, Олена - стовідсоткова сова, тому ранком прокидатися для неї було величезною трагедією. І будильника вона просто не чула. Перші рази, коли ми стали жити разом і постало це питання, я намагалася її розбудити, лагідно торкаючись плеча. Та натомість отримувала тяжкі тілесні ушкодження – сусідка спросоння просто не контролювала свої поривання, а тому била куди прийдеться. Мої благі наміри швидко припинилися. Далі майже без успіху пробувала докричатися. І увесь час я надягала м’які капці, аби не грюкати протезом об підлогу, милиці теж мали спеціальні насадки. А одного разу пройшлася босою – гучний стук тут же розбудив Оленку. Відтоді так і повелося – мій протез став будильником для неї.
От тому я й була і баба Яга, і одноноге чудовисько, і ще до десятка різноманітних прізвиськ. Раніше б я ображалася на таке звертання, проте ми вже дуже давно товаришуємо з Оленкою, аби я ще мала сумніви, що вона обожнює мене з усіма моїми недоліками. Як і я її.
Сусідка попленталася до ванної, а я рушила на роботу. Так, до будівельної компанії та мого персонального тирана Олександра Михайловича. Коли я підписувала договір, то вважала, що буду зайнята більше паперовою роботою. Де там! Презентації, ділові зустрічі, наради, робочі поїздки – все було на мені. Не сказати, щоб шеф переклав на мене всю свою роботу, він і сам працював, як проклятий, я хоч вихідні мала. Інколи. Мушу зізнатися, що кави я не варила ні разу – це, мабуть, єдине, чого я ще не робила. Кілька разів, пізнього вечора, коли ми сиділи над черговим проєктом, я замовляла доставлення їжі, а от кави не варила. І справа не у повазі шефа до мене, як професіонала. Річ у тім, що мій шеф категорично не вживав напою, приготованого не власноруч. А каву він варив і справді шикарну! Ні, мене не пригощав, але одного разу пішов до вбиральні, а я – каюся! – зробила маленький ковточок. Не знаю, що вже він туди додавав, але смак був просто божественний.
А ось і мій тролейбус! Сказала б, що легко заскочила, проте останні сім років мені це було не під силу. Тому, аби не накульгувати, або ще гірше - не впасти, я все робила чинно і розмірено, ніякого поспіху. Поважно зайшла, поважно ж пройшла у кінець салону, де було вдосталь місця, аби зручно стати. Сідати не намагалася, бо всі мої хитрощі, спрямовані на приховування протеза, в цьому випадку грали мені не на руку. Бабусі бачили перед собою молоду здорову дівчину, яка лише з нахабності не бажає вступати місце. І робили образливі зауваження. Доводити щось не було жодного сенсу, тому я призвичаїлася стояти, міцно тримаючись за поруччя. Тим більше, що стояти мені було зовсім не складно - протез мій був якісним, тому ампутованій кінцівці в ньому було досить зручно, натирав він, лише коли я дуже багато ходила.
Раптом тролейбус смикнувся - його підрізав якийсь автомобіль. Якби міцно не трималася, то падіння було б не уникнути. Тепер все моє життя було підпорядковане застереженням і передбаченням, але це давало змогу вести пристойне життя та приховувати свою інвалідність. Принаймні на роботі й досі ніхто про це не знає, а я працюю там вже майже рік!
Аж ось і моя зупинка! Розважено вийшла, чим вибісила жіночок, які опинилися за моєю спиною і вкрай кудись поспішали. Рушила проспектом до бізнес-центру, в якому розташовувався офіс нашої компанії. Добре, що у приміщенні працював ліфт і всі працівники користувалися лише ним. Якби хто побачив, як я користуюся сходами, мій обман уже давно б розкрився, бо ступня протеза була майже нерухомо з'єднана зі штучною гомілкою, тому підійматися мені доводилося приставним кроком: спочатку здорова нога, потім ампутована. Кілька разів, коли нам у поїздках доводилося ходити сходами, я, мов вуж, викручувалася, але жодного разу не ходила з шефом.
Чому я так не хотіла, аби хтось дізнався про мій протез? Бо, познайомившись ближче з Олександром Михайловичем, зрозуміла, що перше враження про нього було правдивим - він не терпів жодної слабкості, всі його підлеглі, з якими він мав тісну співпрацю, були просто ідеальними, як у плані професіоналізму, так і в плані зовнішності. Я не мала права вибиватися із загальної маси. Та і я сама ще й досі, хоч ніби-то й прийняла своє скалічене тіло, не була готова демонструвати свою ногу на широкий загал. Навіть від друзів та рідних ховалася, лише Оленка входила в круг довірених осіб, та і як могло бути інакше, якщо жили ми з нею на одній території? Знаю, що треба відвідати психолога, та де б на нього ще час знайти?