2.

У приймальні Валерія стрімголов кинулася до мене:
- Телефонував Олександр Михайлович, казав, що вже на під'їзді, і наказував терміново підготувати всі документи по проєкту на Набережній.
- Вони вже готові, - спокійно відказала я, киваючи на товсту теку на моєму столі.
Щойно замовкла, як до приймальні широким кроком зайшов шеф і з порогу кинувся керувати:
- Ангеліно Степанівно, документи!
Я кивнула, протягуючи йому теку.
- Презентація по основних пунктах готова?
- Звісно.
- Тоді хапайте флешку і до конференц-зали! Валеріє, за п'ятнадцять хвилин принесеш чаю.
Крутнувся на каблуках і швидко покинув приміщення. Я не поспішаючи рушила слідом. Валерія, що вже кинулася до чайника, лише похитала головою. Так, вона й досі не могла збагнути, як мені вдається зберігати спокій і ніколи не бігати, виконуючи розпорядження Олександра Михайловича.
- Як ти не боїшся його гніву? - спитала дівчина, щойно в мене закінчився випробувальний термін і я була прийнята на посаду.
Як я вже на той час підмітила, більшість співробітників дійсно побоювалася Шевченка, та й не безпідставно: шеф часто влаштовував розбір польотів, якщо його щось не влаштовувало. І ніхто не уникав покарання. Перший час я теж боялася Олександра Михайловича, та страх бути звільненою з посади через те, що збрехала (чи приховала правду) стосовно стану свого здоров'я, переважував будь-який інший. Тож, хоч це і дратувало рвучкого та швидкого шефа, я була повільною та неквапливою. Згодом Олександр Михайлович зрозумів, що мій неспішний крок аж ніяк не впливає на якість та швидкість моєї роботи, тож тепер більше підсміювався, аніж справді дратувався. Я ж раптово навіть для себе виявила, що вся вимогливість начальника має під собою ґрунтовні підстави: він просто не хотів, аби нова на нашому ринку, але провідна у своєму регіоні, компанія провалилася завдяки некомпетентності її працівників. І робив все можливе для того, аби втримати високі позиції. Тож мій страх перед директором трансформувався у глибоку повагу, особливо після того, як я одного разу почула, як він спілкується з донькою свого партнера Мар'янкою по відеозв'язку, допоки Роман Миколайович, генеральний директор головного офісу кудись виходив. Чесно кажучи, я навіть голосу шефа не змогла упізнати - грайливих ноток до того я не чула жодного разу! Зізнаюся відверто: була приголомшена!
Але почуте аж ніяк не змінило робочих стосунків - шеф вперто тримав дистанцію з усіма своїми співробітниками. І зі мною теж, хоч я знала дещо більше про нього, аніж решта. Певно Олександр Михайлович бачив, що я не маю дружніх стосунків ні з ким у компанії, а ті крихти персональної інформації, що я отримувала у процесі співпраці так і залишилися за дверима його кабінету, бо, чим далі, тим більше мені довіряли. Ну і, відповідно, використовували у власних цілях. Лише я знала імена номери телефонів та адреси його коханок, мені довіряли відомості про друзів та місця рідкого відпочинку шефа. Така довіра викликала ще більш приязне ставлення до директора з мого боку. А мене натомість теж стали побоюватися працівники компанії, перекладаючи ставлення шефа і на мене, хоча я жодного разу не розповідала Олександру Михайловичу про те, що тим чи іншим способом дізнавалася про події в колективі. Просто моє небажання заводити близькі стосунки в колективі (ага, щоб не дізналися про ампутацію!) призвело до того, що єдиним, з ким я найтісніше спілкувалася, виявився шеф. Та я власне й не переймалася, друзі в мене були, а на те, що думає про мене колектив, мені було відверто начхати!
Звичним розміреним кроком зайшла до конференц-зали, Олександр Михайлович вже встиг увімкнути ноутбук та проєктор. Представників замовника ще не було.
- Скажіть, Ангеліно Степанівно, - раптом звернувся до мене начальник насмішкуватим тоном. - А ви бігати вмієте?
- Це питання життя і смерті? - підняла брови у відповідь я.
Чоловік лише пирхнув, та не відчепився:
- І все ж таки.
- Вмію.
- Покажете?
- Вам доведеться повірити мені на слово.
Останнім часом я помічала, що Олександр Михайлович, коли ми залишаємося наодинці, не цурається жартів, хоча тон залишається серйозним, з чого важко зрозуміти, що директор жартує. Ось як зараз. Якби він так звернувся до мене на початку моєї роботи, я б точно подумала, що Шевченко чимось невдоволений.
Розмову довелося обірвати, бо до зали зайшли кілька осіб, тож ми поринули у роботу.
Як виявилося, замовник теж вирішив послухати нашу презентацію, і йому все сподобалось! Проте укладати договір він не поспішав. Натомість, коли я виходила за додатковими документами стосовно кошторису, запросив шефа на вечерю до ресторану. Про це я дізналася, коли ми разом випроводили відвідувачів, і директор потягнув мене до свого кабінету.
- Отож, договір буде підписано лише після того, як його дружина познайомиться зі мною, - підсумував дивовижну пропозицію Олександр Михайлович. - І запрошено мене разом з супутницею.
- Кому телефонувати? - діловито запитала я.
Такі ситуації, коли шефові був необхідний супровід, іноді траплялися, тож у нас давно було узгоджено декілька дівчат, з якими він і відвідував різноманітні заходи.
- Не треба нікому телефонувати. Я б волів, аби ви склали мені компанію.
Так теж іноді бувало, тому нічого дивного я теж не бачила. А от наступне прохання привело до замішання:
- І одягніть, будь ласка, спідницю чи сукню.
Дрес-код? Справді?
А шеф не утримується від шпильки:
- Сподіваюся, у вашому гардеробі є такий предмет одягу?
- Не повірите, дійсно є.
Його прихований сарказм мав усі підстави: за майже рік роботи я жодного разу не з'явилася на роботі у сукні, лише штани, широкі, зі щільної тканини, аби ні в якому разі не проступали контури протеза, бо, хоч він і мав косметичну оболонку, яка нагадувала обриси звичайної ноги, та тієї частини гомілки, що лишилася, було не достатньо, аби міцно закріпити протез, тому гільза заходила й на стегно, і місце її закінчення під тонкою тканиною можна було помітити. І хоч яким би наближеним до справжньої ноги не був протез, все ж він відрізнявся, тому ні про які спідниці не було й мови. Не ходити ж, як хіпі, у довгих, до п'ят?
- Не повірю, - серйозно кивнув він, хоча в очах ховалися смішинки. - Допоки сам не побачу. О восьмій нам необхідно бути в ресторані.
- Я буду.
- Сукня, не забудьте.
Відповідати на такий випад не бачила жодного сенсу.