3.

Сукня у моєму гардеробі справді була, розкішна, вечірня, з глибоким декольте та відкритими лопатками, темного синього кольору. І зі щільною, багатошаровою спідницею до самої підлоги. Якщо у повсякденному діловому одязі довжина до п'ят була недоречною, то для виходу в ресторан - краще не придумаєш. Ех, ще б підбори високі... Але для них необхідна спеціальна стопа, виготовленням якої я не потурбувалася. Тому - звичні балетки.
Оленка лише підсміювалася, спостерігаючи мою метушню, допоки я збиралася до ресторану. Так, вдома я не соромилася швидко переміщуватися по квартирі, спочатку на милицях, а вже потім, явно накульгуючи на протезі. Чомусь останнім часом він з комфортного почав перетворюватися на знаряддя для тортур - гомілку, чи точніше, те, що від неї лишилося, натирав немилосердно. Давно вже варто було замінити його на більш сучасний, і гроші на це були (Олександр Михайлович справно виплачував обіцяне), та з інтенсивністю моєї праці виділити час на заміри та підгін нового і не зізнатися було просто неможливо.
До ресторану я збиралася діставатися на таксі, якраз хотіла телефонувати, коли на екрані висвітилося ім'я шефа.
- Слухаю.
- Доброго вечора, Ангеліно Степанівно. Ви ще вдома?
- Так.
- Таксі?
- Все правильно.
- Не викликайте, я зараз неподалік, тож можу вас забрати, за десять хвилин буду.
- Чудово, дякую!
Коли я спустилася, шеф уже припаркувався на звичному (бо часто забирав мене з дому) місці коло під'їзду і встиг вийти з автівки. Сказала б, на перекур, проте мій директор не палив. Просто не любив очікувати всередині, завжди зустрічав мене, спираючись на капот автомобіля.
Наближаючись, не відмовила собі у задоволенні спостерігати за реакцією боса. Спочатку очі його розширилися від здивування, а потім у них мелькнув вогник суто чоловічого задоволення. Подобається? Я дуже старалася.
- Маєте гарний вигляд! - визнав очевидне шеф, допомагаючи мені сісти в авто. Зазвичай, з тими людьми, які знають про ампутацію, я, сідаючи в авто, допомагаю собі поставити протезовану ногу руками. Не з Олександром Михайловичем, очевидно. Щоразу мені доводиться докладати чимало зусиль, аби він нічого не запідозрив.
- Дякую.
- Вочевидь, підбори до комплекту не входять, - єхидна посмішка розтягнула його вуста.
- Не все одразу.

А на вході до ресторану були розкішні сходи... Не менше п'яти сходинок! От дідько! Я й так неквапливо йшла, а коли помітила цю перешкоду, й зовсім пригальмувала. Подолаю? Чи ні? В голові закрутилися способи, якими можна вивернутися з цієї делікатної ситуації.
Сходинка, інша. Я молодець! Хоч і дуже повільно, але мені вдавалося долати сходи звичним для здорових кроком.
І плювати на зауваження шефа:
- У вас в роду черепах не було?
- Ні, тільки равлики.
"Ще трохи, ну ж бо! - підбадьорювала я сама себе. - Останній ривок!"
Сам того не підозрюючи, своєю появою наш замовник прийшов мені на допомогу. Ми почули його веселий голос знизу, тож довелося зупинитися.
- Так і знав, що ви не просто начальник та підлегла, хоч і добре маскуєтеся.
- Так, ви нас розкусили, - щиро усміхнувся Олександр Михайлович, раптом огортаючи рукою мою талію та притягуючи ближче до себе. - Але ми б воліли, аби в компанії про це нічого не знали.
- О, я - могила. Та й моя дружина теж, правда ж? Знайомтеся, до речі, Ольга - моя половинка.
Мені вдалося сховати своє здивування поведінкою шефа за ніжною усмішкою. Сподіваюся, про моє збентеження ніхто не здогадався, бо вечір пройшов у приязній, товариській атмосфері. Ми навіть договір примудрилися підписати.
Замовник довго затримуватися не став, тож, задоволений укладеним договором, тепло попрощався та разом з дружиною рушив додому. Я вже піднялася, аби й собі піти, та мене раптом затримала рука шефа.
- Ви дуже поспішаєте? Маєте плани?
Він же точно знає, що - ні! Я вірно дотримувалася даної обіцянки присвятити всю себе розвитку компанії. Та, власне й до того не прагнула заводити стосунки. Як я згадувала вище, досі не прийняла себе, своє скалічене тіло. Від коханця приховувати точно б не вдалося, а підтримувати суто платонічні відносини у моєму віці - нонсенс.
- Не маю, - відповіла Олександрові Михайловичу. - І не поспішаю.
- То може затримаємося? Відзначимо результати наших спільних зусиль?
Чом би й ні? Тим паче, що я й не розраховувала на швидке завершення вечора.
- Чудово! - усміхнувся шеф. Подав знак офіціанту, ми зробили замовлення, начальник додав до нього шампанське зі словами: "Святкувати - так святкувати!"
А потім почав розмову із зовсім несподіваного:
- Пропоную у неформальній обставі звертатися одне до одного на ти та на ім'я. Не проти?
Овва! З чого б така заява?
- Не впевнена, Олександре Михайловичу, - не ризикну я погодитися, надто велика дистанція між нами.
- Сашко, будь ласка. Або Саня, як тобі буде зручно.
Ну так, йому, в принципі, байдуже, що я там думаю. Впізнаю свого шефа.
А він продовжує:
- Ти відгукуєшся лише на повний варіант свого імені, чи я можу використовувати "Ліна"?
- Можете, - частково змиряюся з неминучим.
- "Ти", - поправляє мене Олександр, ... ні, Сашко.
- Добре.
- Добре, Саню, - знову мене виправляють. - Чи Сашку. Повтори.
- Добре, ... Сашо.
- Так теж підійде, - приязно усміхається шеф. Взагалі, я аж дивуюся, бо усмішка не сходить з його вуст. Такий радий контракту?
П'ємо шампанське, легке, але, як виявляється опісля, п'янке. Бо, коли Сашко (Господи, невже я й справді так його називаю?) кличе, чи, скоріше - тягне, мене до танцю, відчуваю, що голова зовсім легка, а ноги трішки заплітаються. Добре, що поряд міцна рука шефа, яка не дає не те, що впасти, а навіть похитнутися. Здається, він зовсім тверезий?
Танцювати я обожнюю, ніколи не втрачаю можливості це зробити. І навіть протез не стає на заваді. Проте не сьогодні. Сьогодні гільза немилосердно натирає, докладаю всіх зусиль, аби не кульгати, де там насолоджуватися танцем. І навіть повернувшись за стіл, розумію, що біль нікуди не подівся. Аж хміль вивітрився. Що ж це зі мною?
У Сашка грає телефон: Роман дзвонить поцікавитися угодою. Тож я маю можливість не привертаючи увагу втекти до вбиральні, аби там поглянути на мозолі. Жестами показую шефові, куди йду і ховаюся в рятівній кімнаті. Вбиральня одна на всіх, але має кілька кабінок. В одну з них я й ховаюся, аби там звільнити ногу і поглянути, що ж завдало шкоди. Як виявляється, то спеціальна шкарпетка, яку треба надягати під протез, збилася докупи й складкою розтерла мені шкіру. Розуміючи, що розмова у шефів буде довгою, вирішую дати нозі невеликий відпочинок, посидіти без протеза. Все одно шукати мене не будуть.