4.

Сподівання не справдилися. Хвилин десять потому до вбиральні хтось різко вривається. Хтось? Шевченко власною персоною!
- Ліно?! - вигукує він. -Ти тут?
Добре, що окрім нас двох тут нікого немає, згоріла б від сорому! Та, власне, й так палаю!
- Тут...
- Чому ти так довго? - в голосі вчувається хвилювання.
Що йому відповідати? Гарячково намагаюся натягнути спочатку шкарпетку, а потім протез. Не дуже-то вдається.
- Не мовчи! Тобі погано? - не здається шеф.
- Ні, - з пихтінням відповідаю, чим зовсім його не переконую.
- Тоді відчини дверцята!
Його наполегливість змушує руки тремтіти, а це аж ніяк не допомагає привести себе до ладу.
- Чим ти там займаєшся? - у голосі тепер підозра. - Ти не сама?
Та чи він здурів?
Зрештою протез на місці, тож розправляю сукню і виходжу. Щоки - мов маківки горять!
Сашко демонстративно заглядає до кабінки, очікувано нікого там не знаходить, тож пропонує виходити. А я, бажаючи перемкнути його увагу, цікавлюся:
- Про що говорив Роман Миколайович?
- Нічого суттєвого. Цікавився перемовинами. Але не забалакуй мені зуби! Чому ти так довго?
Ну от і що йому казати? Допоки думки метушилися в моїй голові, шеф підхопив мене під лікоть, розвернув і потягнув до виходу. Протезована нога не стерпіла такого поводження і підігнулася. Летіти б мені на підлогу, та сильна рука притримує за лікоть, а потім перехоплює мою талію.
- Ого…, - протягує Сашко. – Та ти зовсім захмеліла! Чому не сказала, що тобі зле? Їдемо додому.
Так, їдемо, бо моя багатостраждальна нога вже майже не витримує знущань. І добре, що начальник звернув мій стан на алкогольне сп’яніння. Ним можна прикрити й нетверду ходу, і накульгування. Та й спертися на чоловіка можна, аби трохи полегшити свої страждання. Він не має нічого запідозрити.
Так і рушили до виходу… Трясця! Там же сходи! Навіть придурюватися не довелося, нога сама підломилася. Ну ж бо!
Так, шеф не підвів: міцно притиснув мене до свого торсу, обхопивши за талію, та пружним кроком збіг донизу. І тільки там поставив на землю. Нахилився, пильно заглянув мені у вічі:
- Порядок? До машини сама дійдеш, чи донести?
Спокуслива пропозиція, гомілка тут же відізвалася нападом гострого болю, ніби підштовхуючи на згоду, та я все ж відмовилася, і не тому, що не хотіла – хотіла, та ще і як! А тому, що боялася, що, піднявши мене, Сашкові доведеться торкатися до мої ніг, тож крізь тонку тканину він точно відчує холодний пластик протеза.
- Ну, як знаєш, - знизав він плечима, проте лікоть мій не відпустив. Довів до автівки, поряд з якою вже чекав водій (а я ще побоювалася, що шеф сяде за кермо напідпитку!) і допоміг (більше заважав, насправді) сісти до салону.
А коло мого дому зголосився мене проводжати. За час поїздки біль у моїй ампутованій нозі трохи вгамувався, тож йти я могла вже доволі пристойно, та Сашко й слухати не став моїх заперечень. Знову захопив полон мого ліктя та неквапливо, на відміну від ресторану, рушив до мого під’їзду. Дорогою згадав про кілька недороблених справ:
- Вихідними днями я маю забрати останні документи, тож доведеться нам попрацювати, аби до понеділка все було готове для відправлення до основного офісу.
Ну, нічого нового він не сказав, я вже давно звикла, що повноцінного вікенду не мала вже… та жодного разу не мала за час моєї роботи у компанії. Натомість поставила інше питання, яке вже давно не давало мені спокою:
- Скажи-но мені, Сашо, а Роман Миколайович теж такий же трудоголік, як ти?
- Раніше, до травми, був ще більший. Саме завдяки його наполегливій праці ми й змогли посісти таку високу позицію. Я на початку нашої роботи мав дуже скептичне ставлення, якби Ромка постійно не підганяв у потилицю, то здався б після першої ж невдачі. Зараз же Загребельного контролює дружина, вона ж взяла на себе частину моїх обов’язків, дозволивши зайнятися повністю цією філією.
- Ти сказав «до травми». Що з ним трапилося?
- А ти хіба не в курсі? – здивувався шеф. – Ромка – незрячий. Ще до створення цієї філії у нас відбувся обвал на будівництві, Романа теж зачепило. Після він втратив зір.
- То як же він? … - я аж зупинилася від здивування. Зроду б не подумала, що Роман Миколайович не бачить, не справляв він такого враження. Хоча насправді мені не доводилося з ним бачитися, ми й спілкувалися всього кілька разів телефоном, лише у справах. Та я, власне, до сьогодні й з Олександром Михайловичем мала суто ділові стосунки.
Моє недозапитання змусило Сашка засміятися:
- О, ти не можеш навіть уявити! Все він може. А в тому, з чим все ж не справляється, йому допомагає його дружина і доня. Повір мені – вони складають неперевершений тандем.
- Знаючи результати їхньої, та ні, скоріше – вашої роботи, я без роздумів у це повірю.
Ми вже зайшли до під’їзду і чекали на ліфт, коли Сашко раптом повернувся до мене і захопив моє обличчя у свої долоні:
- Ні, Ліно, не їхньої, не вашої, а нашої спільної, бо ти теж частина нашої компанії. Величезна частина.
- Ні, - хитнула я головою. – Я ж працюю з вами лише рік. Та й що там я роблю такого надважливого?
- У злагодженому механізмі кожен гвинтик, навіть найменший має своє надважливе значення. Але ти – не просто гвинтик, ти – одна з провідних, рушійних сил. Без твого внеску, я не впевнений, що ми б змогли досягти таких результатів всього за рік. Ти вкрай важлива для нашої компанії. І для мене особисто, … - додав якимось зовсім іншим тоном Сашко.
Він досі тримав моє обличчя у полоні своїх рук, але тепер схилився нижче і майже шепотів, лоскочучи мої вуста своїм подихом:
- Ти маєш дуже велике значення для мене, Ліно…
А потім раптом торкнувся моїх вуст невагомим поцілунком, залишив ледь чутний слід, слідом відсторонився, але лише на кілька міліметрів, аби тільки побачити мою реакцію. А я не змогла одразу приховати всі свої почуття, він застав мене зненацька, тож упевнена, на моєму обличчі було виразно написано, чого саме я хочу, бо чоловік тут же виконав моє бажання: міцно припав губами до моїх, проник всередину, наполегливо вивчав мене. І я майже поринула у вихор почуттів, майже розчинилася у солодкій млості. Майже… Лише до того моменту, як Сашкові руки відпустили моє обличчя, ковзнули по моїх боках вниз, до сідниць, а потім ще нижче… і ледь не торкнулися протезу!
Це вмить вивітрило з моєї голови солодкий хміль! Обома руками я схопила його долоні й відсторонила від себе. Та ще й крок назад зробила, остерігаючись. Чоловік кілька митей мав такий же розгублений вигляд, проте швидко опанував себе. Теж відступив на крок, а потім, з досадою потираючи обличчя, мовив:
- Вибач, Ліно, щось я не те роблю.
«Ага, скажи ще, що не хотів, тоді точно ляпаса отримаєш», - подумалося мені.
Але шеф не став розмінюватися на банальності, натомість кинув:
- Не треба казати, що я тебе не приваблюю, це й так зрозуміло. Спишемо все на алкоголь і продовжимо ділові стосунки, згода?
- Згода, - з ентузіазмом закивала я, в душі розриваючись від бажання закричати, що він вкрай мене приваблює. Що я вже більш як пів року, з моменту, коли почала краще його пізнавати не лише як директора, але і як просто людину, шалено в нього закохана. Що я мовчу про свої почуття лише тому, що боюся втратити роботу. А ще більше боюся, що він, дізнаючись про мою ногу, з жалісливим виразом бурмотітиме, що я не подобаюся йому. Або просто гидливо накаже мені йти геть. Цього я не переживу, тому й мовчатиму. Й удаватиму, що нічого не сталося, що ми не цілувалися, немов підлітки, на майданчику коло ліфта. Що ми – просто начальник та підлегла.
Ліфт уже приїхав, навіть запрошувально дверцята прочинив. І знову зачинив, та миготів індикатором. А я все не наважувалася піти, все чекала, що шеф щось скаже.
Він і сказав:
- Ходімо, я проведу тебе до дверей.
Ще кілька митей наодинці у тісняві ліфта? Ні-і-і, я просто не витримаю.
- Не треба, Сашо. Я впораюся сама.
Сумна посмішка, кивок з розумінням (нічого ти насправді не розумієш!) і ще один крок назад.
- Тоді – доброї ночі. Я зателефоную вихідними.
Так, робота є робота.
- Бувай, - бурмочу собі під носа і боягузливо тікаю у рятівне нутро ліфта.
Як же хочеться спробувати! А раптом?... Ні, дуже вже боляче буде розчаровуватися. Хай краще все лишається так, як є.