5.

Розпарена та доглянута, я вийшла з ванної кімнати, де протягом останньої години насолоджувалася СПА-процедурами. Ну, як - вийшла? Скоріше вистрибала на милицях. Протез додавав все більше клопоту, певно м'язова конфігурація ноги змінилася, бо я стала набагато більше ходити. Тож, хочу я цього чи ні, а все ж потрібно буде потурбуватися про заміну. Де б ще час знайти?
Отож, виходжу я, як завжди незграбно стукаючись милицями об двері, а в коридорі на мене чекає сюрприз. Шоковий такий сюрприз у вигляді мого шефа. Дідько!
- Ліно, чому ти на милицях? - ошелешено питає Сашко.
А я стою, не в змозі вимовити й слова. Невже він не бачить - чому? На допомогу приходить Оленка, яка й впустила шефа до квартири. Зрадниця! Вона безтурботно заявляє:
- Лінка, наша незграба, примудрилася впасти на рівному місці та розтягнути зв'язки.
Що вона городить? Опускаю погляд і розумію, що обрала довгий халат, який доходить мені майже до п'ят (однієї п'яти), тож під ним і справді не видно, є там закінчення моєї правої ноги чи немає. Спрацює?
Розумію, що спрацювало, коли Сашко співчутливо питає:
- Болить дуже? Ти здатна сприймати інформацію?
- Так, здатна, - обережно відповідаю на друге запитання.
- Чудово! Думав забрати тебе в офіс, але ж ми можемо розміститися і тут, щоб не тривожити твою забиту ногу. Щойно забрав документи... Треба терміново їх опрацювати.
Все ще стою, мов остолоп, мовчу. Ситуацію знову рятує сусідка:
- Проходьте, будь ласка, до кухні. Зараз ця... чудова працівниця приведе себе до ладу і приєднається до вас.
І робить мені "страшні" очі. Сашко теж дивиться на мене, тож не помічає її пантоміми.
- Ти точно впевнена, що з тобою все гаразд? - підозріло перепитує він, роблячи крок в мій бік.
- Так, - опановую себе зрештою. - Дай мені кілька хвилин привести себе до ладу.
Сашко киває й у супроводі Олени йде до кухні. Щойно вони ховаються за дверима, як я стрімголов кидаюся до своєї кімнати, де знаходиться рятівний протез. Ховаю його під товстими спортивними штанями, перед тим, як одягнути шкарпетку, намотую еластичний бинт на штучну стопу, не стримуючи сміху. Такий веселий настрій зберігається, і коли я повертаюся до кухні, де сусідка вже пригощає мого шефа чаєм з випічкою власного виробництва.
- Все, я готова.

- Ліно?! Якого біса ти тут робиш?
Такий сердитий, аж забув, що ми на ім'я звертаємося лише наодинці. І аж ніяк не посеред коридору.
Але про що він? Невже я щось випустила?
- Чекайте, Олександре Михайловичу! А де я повинна бути?
- Вдома. Ногу лікувати!
- Але ж... Ніяких лікарняних, пам'ятаєте?
- Та що я, тиран якийсь? - його очі непідробно розширюються.
Б'юся об заклад, більшість у компанії так і думає.
- Роботу треба робити. У нас же скільки заплановано на сьогодні! - нагадую йому.
- Я й сам можу впоратися кілька днів. Їдь додому, дай спокій нозі. Й де, до речі, твої милиці?
- Моя нога вже значно краще почувається, тож вони мені не потрібні. Дякую за турботу, але я б воліла лишитися.
- Тоді сядь і не бігай туди-сюди.
Що це? Вияв турботи?
Але ослухатися шефа я не ризикнула. Та і його така несподівана турбота виявилася дуже доречною: водянки на нозі й не думали загоюватися, тож чим менше навантаження, тим для мене ж краще. Вмостилася за столом і зайнялася паперовою роботою. Вкотре майнула думка записатися на обстеження для заміни протеза, і вкотре я від неї відмахнулася. Не на часі.
Сашко й справді не смикав мене. Аж до обіду.
А щойно обідня перерва, яку я так і провела в офісі, скінчилася, як шеф, немов очманілий, заскочив до приймальні й кинувся до мене:
- Ангеліно Степанівно! – ти диви, не забув, що ми не самі в офісі. – Як ваша нога?
- Все нормально. Що трапилося?
- Проєкт на Набережній. Щось там наші начудили, треба розібратися. Ви зможете поїхати туди зі мною? Не певен, що я в курсі всіх нюансів.
І ми разом кидаємося до авто, щоб мчати на допомогу своїм підлеглим.

Усе виявляється не таким страшним, як нам видавалося, просто чергове непорозуміння, яке вдається владнати за допомогою кількох дзвінків та дебелого промивання мізків декотрим хвацьким не в міру працівникам. Нічого нового.
Новим виявляється ставлення шефа. Увесь шлях я можу дозволити собі кульгати, що невимовно полегшує мені життя. І увесь же цей шлях мені допомагає долати Сашкова рука, на яку я спираюся. І щойно ми переступаємо поріг, як Шевченко одразу ж видає розпорядження принести стілець для мене. Розмова стосовно справ починається лише тоді, коли я зручно всідаюся на принесений ослінчик та запевняю шефа, що зі мною все гаразд.
Шлях назад нічим не відрізняється від попереднього: знову мене ведуть під руку, знову надають підтримку. А в автівці ще й роблять спробу поглянути на забите місце. Ледве вдається відбитися!
- Ліно, ти не подумай, я пам’ятаю, що не цікавлю тебе. Мені просто важливо, щоб моя найкраща асистентка не мала проблем з недолікованою щиколоткою.
- Ні, все насправді добре, не переймайся, - запевняю його, а в душі аж пече від його фрази «не цікавлю». Авжеж, анітрохи…
- Ну, в будь-якому випадку, на сьогодні твій робочий день завершено.
А я й не помітила, що ми прямуємо не до офісу, а до мене додому.
- Але ж…
- Ніяких але! – гримає шеф. – У тебе так часто трапляються відгули? Насолоджуйся!
Скептично усміхаюся на його зауваження. Думаю вже запросити Сашка на чай, та в голові блискавично спалахує думка, що я можу присвятити так раптово вивільнений час походу до протезного центру. Тож, не гаючи ні хвилини, записуюся на прийом та мчу майже через усе місто до лікаря.

- Доброго дня, Ангеліно, давно ти в нас не була, - вітає мене знайомий лікар. – Я вже аж турбуватися почав.
- Доброго дня, Анатолію Семеновичу. Та роботи зараз багато, ледве вдалося вирватися.
- Дивися, щоб з твоєю роботою гірше не зробила. Чому накульгуєш?
- Водянку натерла. Останнім часом протез став зовсім не зручним.
- Таке трапляється. Скоріше за все треба буде замінити гільзу. Ну, подивімося, що там у тебе.
Спокійно, завченими рухами знімаю спочатку штани, а потім і протез. І сама жахаюся вигляду своєї кукси (ненавиджу це слово, що називає збережену частину ампутованої кінцівки): вся червона, набрякла, одна водянка вже аж кровоточить. На лікаря очі підняти зовсім лячно, бо й сама розумію, що догралася.
Наступні його слова підтверджують мою думку:
- Ангеліно, не думав, що ти така безвідповідальна! Прагнеш позбавити себе можливості ходити?
- Що?!
- Що чула! Як ти довела свою куксу до такого стану? Тобі ніяк не можна носити протез аж допоки все не загоїться і не спаде набряк. Зрозуміла?
- Скільки часу це може зайняти?
- Від десяти днів до двох тижнів, - мов вирок!
У мене немає скільки часу! Але як же бути?
- Анатолію Семеновичу! Може є якийсь інший вихід? У мене вкрай важливий період на роботі!
Завжди м’який, сьогодні лікар виявляється непохитним і суворим:
- Виходів маєш аж два. По-перше, засвистіти на лікарняне ліжко, аж до нової ампутації – тепер вже вище коліна. Думаю, ти ще пам’ятаєш, скільки часу займає реабілітаційний період.
Краще б забути…
- І по-друге, досить вже ховати голову в пісок, у відсутній кінцівці немає нічого страшного. Скористайся милицями.
Прийти на роботу на милицях? Аби всі, а головне – Сашко! – побачили… Нізащо!
- А може, якщо змінити гільзу, як ви й казали?...
- Ти ж чудово знаєш, заміри потрібно робити на повністю здоровій куксі, без набряків, поранень. Допоки не приведеш кінцівку до ладу, про нову гільзу можна й не заїкатися.
Трясця…
Анатолій Семенович призначив ліки, та розписав процедури, які мені необхідно виконувати, а в мене в голові уже зрів план: скористаюся поблажливістю шефа і попрохаю на завтра відгул. За цей час рана трохи загоїться, тож, я зможу знову надягнути протез. І доробити якомога швидше розпочаті проєкти, а вже потім попросити два тижні чесно заробленої відпустки. Уже якийсь тиждень я витримаю. Витримаю ж?