6.

Заплановане вдалося, Сашко, почувши моє скиглення про набряк та пульсацію у неіснуючій щиколотці, без заперечень дозволив мені лишитися вдома, і не на один день, а аж на два.
- А далі – по ситуації! – підсумував він. І не зміг не накинути на мене завдань: - Я перекину електронкою документи. Зможеш – переглянь, добре? Але це не обов’язково! Лікуй ногу.
Тож я й лікувала. Два дні приділяла всю увагу ранам та набряку, звісно не забуваючи про роботу у дистанційному форматі. Сподівалася лише, що шеф не надумає мене відвідати. Сподівання справдилися: Сашко лише телефонував час від часу, в більшості у справах компанії, лише мимохідь цікавився моїм станом. Тож мої незаплановані відгули пішли мені лише на користь.
А третього дня трапилася катастрофа: у компанії дізналися про мою ампутацію. Всі. Без виключення.
Разом з шефом, який забрав мене з дому набагато раніше часу початку роботи – знову форс-мажори! – ми заїхали на підземну стоянку. Поспішали неймовірно, бо виявилося, що ми переплутали терміни здачі документів, тож треба було якомога швидше доробляти хвости. Я тої ж миті, як двигун затих, вискочила з салону - це стало моєю помилкою, бо, не дивлячись, я зробила крок на проїжджу частину.
І ніби повернулася на сім років назад у минуле. Знову мотоцикл, знову аварія, знову моя нога затиснута під важким спортивним байком... Все як тоді. Я вже чекала страшенного болю, зажмурилася, підібралася вся. Але... Протез не болить, чи не так? Я опустила погляд вниз: все правильно, частка ноги, на щастя, залишилася неушкодженою, протез знявся під час удару, лише затиснута штанина не дозволяла мені відповзти від небезпеки якнайдалі.
Мені здалося, що минуло не менше чверті години, допоки я роздивлялася місце пригоди, а насправді - хіба чверть хвилини. Мотоцикліст, якого відкинуло (а може сам встиг зіскочити), лише підводився, знімав побитого шолома і трусив головою. Здається, з ним все в порядку. А з водійського місця уже вистрибнув мій шеф і перелякано кинувся до мене.
- Ліно! Господи! - вигукнув він, побачивши, що трапилося. - Як ти? Чекай, зараз я приберу байк.
Ага, прибере! Силач знайшовся!
Але Сашко й справді кинувся до мотоцикла. Та чи він божевільний?!
- Чекай! Зі мною все гаразд! - поспішила запевнити я.
Та хто б мене слухав!
- Ліно, це шок. Ти просто не відчуваєш болю!
- Ні, Сашо, це не шок. Допоможи мені витягти штанину.
Чоловік тупо витріщився на мене, проте все ж допоміг смикнути тканину, частина якої просто відірвалася. Добре, хоч я опинилася на свободі. Підвестися не намагалася, бо, хоч поряд і стояла автівка шефа, та я не була певна, що моя здорова нога зможе витримати навантаження - вона, як і руки, досі тремтіла від пережитого страху.
Олександр Михайлович тупо споглядав потрощену гільзу протеза, що виглядала з-під мотоцикла. Потім перевів недовірливий погляд на мене. Мовчав. Я теж не знала, що казати.
Зрештою видавила:
- Вибач..те! - чомусь здалося, що він, дізнавшись про мій обман, більше не захоче підтримувати зі мною приязні товариські стосунки, які між нами встановилися кілька днів тому.
Моя репліка змусила його відмерти та присісти якраз переді мною. Сашко кинув непевний погляд на мою ногу, яка проглядала крізь розірвані штани - захотілося чимось прикритися, сховатися, як завжди.
Проте шеф, ніби відчувши моє збентеження, швидко перевів погляд, заглянув у вічі, а здалося, ніби в душу.
- Точно ніде не болить? - поцікавився він.
- Точно. Зі мною все гаразд. От тільки, ... - я осіклася, соромлячись вголос казати про свою інвалідність. Просто опустила погляд.
Шеф мовчав. Ані руху, ані пари з вуст. Дідько! Я теж не могла наважитися підняти очі. Але ж не сидіти так довіку? І, маю визнати, без його допомоги я не зможу пересуватися - стрибати на одній нозі на великі відстані я так і не навчилася, а до ліфта було добрих метрів двадцять.
- Олександре Михайловичу, допоможете мені підвестися? - все ж наважилася я.
Шеф кілька митей продовжував тупо дивитися на мене, а потім раптом підхопив на руки й поніс до ліфта. Я спробувала протестувати (не дуже настирливо насправді, бо йти сама все одно не змогла б), проте на мене лише рикнули, і більше не звернули уваги. Натомість кинули через плече горе-водієві:
- Щоб ти був тут, коли я повернуся.
Я вже й забула про третього учасника пригоди.
А далі - тиша аж до самої приймальні. Там він обережно опустив мене на диван, а сам знову зник у коридорі.
Поряд пролунав здивований/переляканий вигук. Ну звісно, Валерія, хоч ще й зарано, вже на робочому місці, шеф викликав не лише мене. Поглянула на дівчину, а потім винувато опустила голову.
- Боже, Ліночко, що з твоєю ногою? Та й з тобою взагалі! Ти на привида схожа!
Не дивно.
Валерія раптом підскочила з-за стола та вибігла з приймальні слідом за Сашком. Ну ось, перелякала дівчину.
Проте я не вгадала - кілька митей потому секретарка повернулася, в руках тримаючи аптечку.
- У тебе садна. І на вилиці, і на долонях. Треба обробити.
Валерія присіла поряд і кинулася знезаражувати мої поранення.
- Я звісно не наполягаю, але просто лусну від цікавості, якщо не дізнаюся, що з тобою трапилося і чому ти заїхала до приймальні в Олександра Михайловича на руках.
Її весела заява змусила мене засміятися. Напруга, у якій я перебувала з моменту викриття, потроху спадала.
- Тебе більше цікавить моє перебування у шефа на руках, чи відсутність ноги? - уточнила я жартівливо.
- І те, і те, звісно ж! Чому ти приховувала?
- Олександр Михайлович видався мені надто вимогливим, я просто боялася, що він мені відмовить, якщо дізнається.
- Розумію тебе. Але чому ти так виглядаєш зараз? Це він тебе?...
Така заява дівчини змусила мене засміятися:
- Ні, я на стоянці під мотоцикла втрапила.
- Ой, то ти, певно, забилася?! Де болить?
- Ніде, всі мої забої ти вже обробила. Я відбулася переляком. Тільки протез потрощило...
- Жалкуєш? - співчутливо уточнила Валерія.
- За протезом? Звісно, адже без нього я не можу ходити. І милиць немає.
- То може я збігаю десь придбаю? - тут же запропонувала дівчина. - Ось тільки шефа дочекаємося. Куди він подівся, до речі?
- Здається, повернувся на паркування, бо наказував байкеру нікуди не йти.
- О, це може на довго затягнутися. Може ти перекажеш Олександрові Михайловичу, куди я поділася. Раптом я раніше не повернуся. Добре?
І, не чекаючи відповіді, продовжила уже майже у дверях:
- Побажання стосовно милиць будуть?
- Нема різниці, які. Дякую.
- Пусте, - відмахнувся від мене Валерія і вискочила з приймальні.