7.

Я лишилася на самоті. Поринула у роздуми.
Як же так трапилося, що мене викрили? Чому я не подивилася, куди ступаю? Чому не чула рев двигуна? І що буде тепер? Я так і не змогла зрозуміти реакцію Сашка. Але, впевнена, він не стерпить брехні. Змусить звільнитися? Мені вже починати збирати речі? Кинула погляд на свій робочий стіл, на всі милі серцю дрібнички, якими за рік встигла обрости. Поглянула на стіл Валерії. Невже доведеться розлучатися? Я й не зчулася, як встигла прикипіти до напарниці. І до роботи своєї понаднормової. І до тирана начальника. Як залишити все своє життя позаду?
Не дозволяючи собі більше роздумувати, насилу піднялася й пострибала до свого робочого місця. Чим швидше я все зберу, тим швидше зможу піти. Щойно отримаю милиці й знову зможу пересуватися без сторонньої допомоги. По приймальні я могла стрибати без проблем, бо тут було на що спертися. Стільниці, спинка стільця для відвідувачів, обігнути стіл і рятівне крісло радо прийняло мене у свої обійми - певно, що востаннє. Добре, що воно було на коліщатках, тож далі змогла пересуватися приміщенням з його допомогою.
Знайшла коробку з-під пакувань паперу. Вистачить? Але більшої все одно нема, намагатимусь вмістити...
Так, наче все зібрала. Ні Валерії, ні шефа досі немає. Ще раз окинула приймальню оком - чи все захопила? Помітила на верхній полиці шафи у кутку коло столу Валерії свою грамоту. Ні, цього я тут не залишу! Розуміючи, що з допомогою крісла я туди не дістануся, підвелася та, знову спираючись на підручні предмети пострибала до цілі. Схопила таку жадану відзнаку, розвернулася, і ледь не впала, втративши рівновагу.
Встояти допомогли міцні долоні, що схопили мою талію і допомогли втриматися.
- Що ти робиш? - пролунало над вухом голосом... ну звісно ж шефа.
- Олександре Михайловичу, ви мене налякали, - бовкнула, що перше спало на думку.
- Чому знову офіціоз? Я думав, ми давно визначилися зі звертаннями.
- Я, ... - почала, але тут же осіклася, бо мене крутнули навколо своєї осі й тепер заглядали у вічі. І погляд такий владний, вимогливий...
Я зовсім зніяковіла, почувалася вкрай беззахисною без опори, та й взагалі без протеза.
- Так, Ліно, бачу нам є про що поговорити, чи не так?
Кивнула, не здатна вимовити хоч слово.
- Добре, що ти погоджуєшся. Тоді ласкаво прошу до мого кабінету, де нас не потурбують.
Схилився, аби знову підхопити мене, та я поспішила відсторонитися.
- Не треба, Олександре Михайловичу! Я сама...
- Як сама? Стрибатимеш?
- Т-так.
- Не сміши.
І таки підхопив, а вже потому поцікавився:
- Тобі ж не боляче?
Похитала головою, змирившись. Та що там, і отримуючи задоволення від його надійних обіймів.
У кабінеті Сашко знову посадив мене на диван, сам розмістився поряд, справа, з боку ампутації, яку зовсім не прикривала порвана штанина, хоч як я не намагалася її натягнути нижче.
Раптом на мою скалічену ногу опустився шефовий піджак, повністю ховаючи її від поглядів.
- Так краще?
- Набагато. Дякую.
- То чому я дізнаюся про твою... ем... інвалідність лише рік потому? Та й то випадково. Скільки ти ще збиралася водити мене за носа?
- Вибачте...
- Мені не потрібні твої вибачення! - різко обірвав мене Сашко. - Мене цікавить пояснення.
- Я просто хотіла відповідати усім вашим стандартам.
- Моїм стандартам? Це ж де ти їх видерла?
- Я...
- Невже я справив враження нетерпимого до чужої інвалідності? Трясця, ти ж вже знаєш, що мій найкращий товариш - незрячий!
- Так. Але ж то друг. А не підлегла, яка в силу своїх особливостей може не справлятися...
- Але ж ти справляєшся! Робиш навіть більше, аніж я міг сподіватися!
- Це ви зараз так кажете. І неквапливість мою сприймали жартома. А якби знали, що мені майже неможливо без спеціального протезу бігати, теж так само поблажливо ставилися? Чи ставлення змінилося б?
- Звісно, змінилося б...
- Ну ось...
- Не перебивай начальство! - гримнув він на мене. - Змінилося у бік поваги до твоєї сили. А ще - зменшився б об'єм завдань. Лєрка теж здатна не лише каву варити!
- Не треба мені поблажок!
- Але вони все одно будуть, - раптом ніжна посмішка змінила вираз його обличчя.
- Про що ви?
- Ну доки можна мені "викати"? Здається, це твоє ставлення змінилося!
- Вибач.
- І вибачатися припини. Це мені варто, раз я справив на тебе враження нетерпимого тирана. Тепер зрозуміло, чому ти не бажала відповідати на мої потуги перевести наші стосунки у ближчу площину.
- Яка вже тепер різниця...
- Тобто я справді тобі не подобаюся?
- Тобі хочеться потішити самолюбство? Ні, ти дуже мені подобаєшся. А я тобі? Все ще цікава? Ось така?
- Яка це - така? Чим ти змінилася?
Я з недовірою поглянула в стальні очі. Він серйозно? Я маю лише півтори ноги! Навряд чи це привабливе видовище!
- Ну ти й дурненька, - з лагідною усмішкою прошепотів він.
А потім захопив моє обличчя у полон своїх гарячих долонь і схилився для поцілунку. Як так?
- Я сподіваюся, твоє небажання зустрічатися зі мною виходило лише з того, що я міг дізнатися про твою ампутацію? - уточнив він, розірвавши тісний контакт наших вуст, але не випускаючи обличчя з полону.
Я, спантеличена, змогла лише кивнути у відповідь.
- Тож тепер, коли я все знаю, причин для відмови нема?
- Тобі досі?... - я не змогла договорити, та Сашко й не потребував - думки мої зрозуміти було не складно.
- Досі! Для мене нічого не змінилося. Ти така ж приваблива, і я так само бажаю, аби ти належала мені.
Нас перервала Валерія, яка заглянула до кабінету:
- Олександре Михайловичу, я тут милиці для Ліни принесла, а вона десь зникла. Ви?... Ой, то ви удвох тут!
Я смикнулася, що звільнитися від Сашкового захвату, та хто б мені дозволив?! Навпаки, мене, мов м'яку невагому іграшку, підтягли ближче до свого торсу й уклали в обійми.
- Так, Ліна нікуди не зникала. Дякую за турботу.
- То ви звільняєте її?
- Ні, звідки такі висновки?
- Ну, там у неї на столі, речі всі майже зібрані...
Я була удостоєна пильного погляду, що змусив мене почервоніти.
- Що ти вже собі навигадувала, поки мене не було? - уїдливо поцікавився мій за п'ять хвилин хлопець.
- Ем, я...
Та мене перервали:
- Валеріє, ще раз дякую за турботу, Ліна залишається з нами. Облиш, будь ласка, милиці у приймальні, ми ними скористаємося за потреби. І ставай до роботи.
Коли секретарка зачинила двері, Сашко знову повернувся до мене:
- То що ти там собі надумала?
- Що ти розсердився на мене, тож захочеш, аби я звільнилася.
- Ага, і втрачу не лише провідного спеціаліста, але й кохану дівчину? Дзуськи!
- Кохану?
- А ти як думала?