Епілог

- Тьотю, а що з вашою ніжкою?
Дідько! Знала, що це негарна ідея – разом вирушити на відпочинок на пляж! Ось, не встигла прийти, як вже дитину налякала…
Поки я визначалася з відповіддю, Сашко ззаду притиснув мене до себе, даючи опору на своє міцне тіло, і відповів за мене:
- Мар’янко, Ліна втрапила в аварію, тож ніжку довелося відрізати. Але в неї натомість стоїть крутезно-бомбезний протез, як у кіборга.
Я й справді нещодавно змінила протез на більш удосконалений, після нього нога не боліла, хоч скільки б я не ходила, він навіть змінну стопу, спеціально під каблук мав! Та тільки вигляд у нього й справді був схожий на кінцівку кіборга – жодного тілесного маскування, лише сріблястий метал. Це Сашко наполіг на тому, аби я скористалася всіма можливостями, які пропонує сучасна наука у протезуванні. Жити й справді стало легше. Ще й завдяки турботі шефа, який, після того, як ми з’ясували всі недосказаності того ранку у його кабінеті, став втручатися у всі сфери мого життя.
Замість того, аби доробляти документи, він перекинув всю роботу на Валерію та ще кількох своїх заступників, а сам попри мої протести допоміг переодягнути нові штани, які Лєра принесла разом з милицями, і, не слухаючи мох заперечень, повіз до лікаря. За новим протезом, як він вважав, а насправді Анатолій Семенович, знайшовши вдячного слухача, жалівся на шалапутну пацієнтку хвилин зо двадцять. Після цього наді мною встановили суворий контроль – упевнена, і протез би забрали, якби він вже не був потрощений. Шевченко, не слухаючи заперечень, забрав мене до себе додому, педантично змушував мене виконувати всі розпорядження лікаря, намагався допомагати мені доглядати за ранами. А я б і протестувала, але щойно відкривала рота, як мене тут же затикали ніжними поцілунками. Чоловік виявився настільки пристрасним та турботливим, що я просто танула від його ставлення до мене. І до моєї ампутованої ноги. Здавалося, його зовсім не бентежить моє скалічене тіло. Сашко не боявся торкатися кукси, робив масаж скалічених м’язів, коли лікар дозволив, навіть цілувати намагався, але я ще не могла цього дозволити. Зовсім скоро я вже звикла, що ранком до ванної кімнати мене відносять на руках, а мої милиці не викликають відразу. Радувало ще й те, що мої обов’язки як асистента директора у мене ніхто не відбирав, я так і продовжувала працювати, допоки не був готовий новий протез у більшості дистанційно. А потім, коли знову змогла пересуватися на своїх двох, поринула з головою в роботу, жодних поблажок Сашко не робив, чим викликав у мене ще більше захоплення. Лише тільки каву варив тепер не лише собі, а нам обом, хоч рецепта приготування я так і не дізналася. Таке ставлення було новим для мене, а от коханий дуже вже швидко зрозумів, що я маю комплекси з приводу ампутованої ноги й протезу, тож почав м’яко, але наполегливо виколупувати мене з мого захисного кокону.
От і сьогодні, коли ми нарешті змогли зустрітися з Романом Миколайовичем та його сім’єю, Сашко вмовив мене надягнути коротку спідницю, де мій девайс було видно в усій красі. Я почувалася не дуже впевнено, а після прямого запитання Мар’янки зовсім знітилася.
Дівчинка ж не поспішала лякатися. Натомість допитувалася:
- Тож ніжки у вас немає?
- Ні…
- А у нашого Ромки немає очей! – раптом видало це чудо.
Позаду пролунав низький сміх:
- Ну, очі, взагалі-то в мене є. Просто не бачать.
До нас підійшла красива пара. Чоловік мав на носі темні окуляри та тримався за спеціальний повідок на спині у собаки. У жінці я з подивом упізнала Юлю. Сашко ще майже на початку моєї роботи, коли мені необхідна була консультація дизайнера інтер’єрів, познайомив мене з нею, тож тепер ми мали гарні товариські стосунки. І хоч я тільки тепер дізналася, що вона – дружина генерального, ображатися, що мене не просвітили, не поспішала. Тим більше після того побачила, що жінка вагітна – хоч животик у неї був ще й невеличкий, проте несвідоме погладжування Романа видавало її стан з головою.
- Я – Роман, - просто представився другий генеральний директор. - З Юлею ви знайомі, чи не так?
- Так, я – Ліна. Я… - як мене представив йому Сашко?
- Моя дівчина. Хоч вона, певно, хотіла представитися, як моя асистентка.
- Одне іншому не заважає, - пирхнула Юля.
- Радий знайомству, - додав Роман, протягуючи руку для рукостискання.
- Навзаєм.

Ніхто, навіть Мар’янка, більше не звертав уваги на мою ногу, тож я змогла дещо розслабитися, хоч і за звичкою накрила ногу пледом. Сашко побачивши мої дії, скептично хмикнув, похитав головою, проте коментувати не став. Лише міцніше притис до свого торсу і залишив невагомий поцілунок на скроні. А я що? Я розумію, що треба вилазити з кокона, проте так мені комфортніше. Всьому свій час.
А зараз я рада, що маю коханого чоловіка, познайомилася з його близькими друзями, ніхто не вбачає в мені чогось неприйнятного. Я маю все, що потрібно для щастя, тож, упевнена, вже недалеко той час, коли я перестану соромитися свого тіла.

Дякую, що були зі мною )))