Я розповім тобі казочку

Глава 1

Навпроти мене сиділа дівчинка, років, мабуть сім. Вона була мов янгол: білосніжна шкіра, світле, кудряве волосся, зібране в два хвостики, великі блакитні очі і мила червона сукня. Дівчинка всміхалася, сяяла не тільки її усмішка, а й очі, які з цікавістю дивилися на мене. Кімната в якій ми сиділи невеличка, меблів мінімум, але дуже затишно.

- Хочеш розповім тобі казочку? – ніжним голосочком запитала вона.

- Давай. – не втрималася від взаємної усмішки я.

- Тоді уважно слухай.

Жила собі дівчина, її звали Анна. І була вона трішки особливіша ніж інші. Це було водночас даром і прокляттям. Анна могла бачити і відчувати більше за інших, через це, потойбічне тягнулося до неї як немовля до матері. Звикнути можна, але була одна проблема – їй ніхто не вірив. Вона опинилася сама, без жодної підтримки в лапах неземного.

***

Анна поверталася додому. Сьогодні увесь день справи йшли не до ладу. То на роботу запізнилася, то страву на клієнтів перевернула, то посварилася з подругою, ну а наостанок, звісно ж, залишилася після закриття кафе для того щоб вимити гарно підлогу. І ось зараз, їй нічого не залишається як йти темною вулицею одній додому.

Ще й як на ту біду, на вулиці не було жодної душі. Лише невеличкий сніжок складав їй компанію.

Анна йшла швидко, кожен її крок був впевнений і твердий. Та насправді вона до жаху боялася зараз знаходитися тут. Масивна куртка і хомут приховував її переляканий вираз обличчя. Долоні стиснуті в кулаки, але цього теж не видно, дякуючи кишеням. Якби не лід, вона мабуть побігла б.

Це не було велике місто, тому й ліхтарів не так багато як хотілося, а деякі з тих що були, не працювали.

Анна підійняла голову. Сніг трішки притих, тому вона, майже без перешкод, могла розглядати зорі. Дивитися на них було спокійніше ніж на темну вулицю, але до тих пір, поки не здається ніби ці зорі це тисяча очей творців нашої планети, які спостерігають за своїми маріонетками. І ось-ось звідти винирне здорова рука і затягне тебе до себе.

Опустила голову назад. Краще вже так.

Дитячий плач.

Автоматично зупинилася. Серце забилося зі швидкістю гепарда. Що дитина робить в такий час на вулиці? Чому вона плаче?

Плач був сильний, десь близько.

Хотілося закрити очі, відкрити і опинитися вдома.

Анна повільно повернула голову в сторону плачу і побачила дівчинку на лавці. В одній руці вона тримала пиріжок, а іншою витирала собі сльози.

Можливо вона заблукала? В такому разі добре серце Анни не могло залишитися байдужим. Та з іншої сторони страху було не менше.

- Ти заблукала? – запитала жінка.

Дівчинка миттєво припинила плакати і різко підняла голову. Червоне, заплакане обличчя ніби ожило, а в очах заблищала надія. Вона дивилася так, наче Анна щойно врятувала їй життя.

Дівчинка швидко витерла рукавом сльози і протягнула Анні пиріжок.

- Нікому не сподобалися мої пиріжки. А я так старалася. Спробуй, будь ласка.

Її рука трішки тремтіла, можливо від холоду, а можливо від сліз.

Серце Анни не переставало шалено битися. «Боюся», «треба бігти» - це єдине, що було в її голові. Та на неї зараз дивиться маленька дитина, дівчинка років десяти. В темряві і за теплою одежею, розгледіти її риси обличчя майже не можливо, та благаючі очі важко не помітити.

Знову зірвався сніг.

Анна повільно стала підходити до дівчини і протягнула руку, аби забрати пиріжок.

Гарячий, м’який пиріжок опинився в її руках.

«Скоріш би це закінчилося»

Анна дивилася то на пиріжок, то на дівчинку. Схоже іншого виходу немає.

Аби швидше покінчити з цим, вона не роздумуючи зробила укус.

Стала жувати та… відчула у роті рух. Десяток рухаючись маленьких тіл. Вони бридко повзали по язику і торкали щік. Блювотний рефлекс накочувався з шаленою хвилею. Анна підбігла до ліхтаря і виплюнула все що могла. Слідом пішов кашель. Блювотні позиви все продовжувалися. Вона глянула на землю і побачила десяток звивистих хробаків та опаришів.

Побачене стало останньою краплею і вона проблювалася недалеко від них. Живіт наче стягнули тугим вузлом, добре що Анна знайшла опору у вигляді стовпа з ліхтарем.

- Тобі настільки не сподобався мій пиріжок? – почула позаду себе голос дівчинки.

Дівчина робила тяжкі і сильні вдихи.

«Чхати на неї».

Зірвалася, і як тільки швидко побігла додому. Вже й лід не був перешкодою.

Дівчинка лише заплакала сильніше і далі продовжила сидіти на лавці.

***

- Ухх. – скривилася я. – Дуже моторошна казка.

- Так, але неймовірно цікава. Слухай далі. – продовжила дівчинка.

***

Анна.

Удар блискавки. Як же я її боюся. Ця велич природи лякала мене не на жарт.

Я божеволію? Ні, цього не може бути. Можливо, це якісь демони мене переслідують? Треба сходити до церкви. Я вже не витримую. Страх – це єдине почуття яке зі мною безперервно. Як же я хочу закутатися в ковдру, випити чогось гарячого і зі спокоєм на душі заснути.

Сон.

Коли востаннє я гарно спала? Мабуть до народження, в животику матусі.

Удар блискавки. Грім. Я здригнулася і обхватила руками свої коліна які злегка тремтіли.

Дощ нещадно бив по вікнам, вітер лиш підсилював цю моторошну погоду.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше