І знову разом

Зранку прокинулася пізніше, ніж планувала, та все встигла. Зібралася і рушила до центру міста. Шлях мій пролягав через будинок, в якому я колись жила. З ностальгією зайшла до двору, проте нікого знайомого не зустріла. Батьки давно продали там квартиру, самі поїхали за кордон, до України навідуються нечасто, кличуть мене до себе, та я, мабуть, патріотка своєї держави, не хочу покидати Вітчизну. Навпаки, хочу докласти максимум зусиль, щоб звідси не тікали у пошуках кращої долі, а навпаки, поверталися і пишалися своєю квітучою Україною.
Далі рушила давно знайомим маршрутом, тим, яким ми з Владом ходили разом більш як пів року. Ось тут була ямка, через яку я перечепилася. Влад не встиг мене підхопити, тому коліна я собі здерла знатно. А ось та лавка, де хлопець обробляв мені поранення, бурчав, що я ходяча катастрофа і поцілунками стирав з моїх щік гарячі сльози болю й образи.
А ось тут ми увечері крали ягоди черешні, перемастилися соком, забруднили одяг, отримали наганяй від власника. Але таких солодких черешень я не їла ні до, ні після цього…
А тут…
Так, стоп. Поліно, ти ж сюди не за болючими спогадами приїхала? Забудь. Забудь ти зрештою того, хто клявся у вічному коханні, а сам не зволив навіть сказати причину свого вчинку!
З горем пополам мені таки вдалося відсунути свій давній біль на задвірки свідомості й насолодитися прогулянкою містом.
До школи, де була домовленість зустрітися, я підійшла однією з перших. Там до мене була присутня лише Яна Череда та Олена Войтович. Тобто Лисенко, звісно ж.
- Боже, Полінко, яка ти гарна! Струнка, немов берізка! – вигукнула Яна.
Про неї я цього сказати не могла. Фігура моєї однокласниці розпливлася – що й не дивно, маючи двох дітей, та вона все ще мала свіжий привабливий вигляд.
- Яно! Оленко! Яка я рада вас бачити!
- Могла б і раніше, аніж 15 років потому, згадати про однокласників! – пирхнула Лисенко.
- А ти все така ж прямолінійна! – не втрималася від шпильки.
- Агов, тітоньки, ви хто? – почувся з-за спини веселий чоловічий голос.
Обернувшись, ми побачили Сергія Калюжного та Дениса Тернового, який і викрикнув слова.
- Ой, дядечки, не чіпляйтеся до нас, - в тон їм відповіла Яна.
А я підтримала:
- Нам матуся забороняє спілкуватися з літніми чоловіками. Відійдіть!
З веселим сміхом ми кинулися одне до одного в обійми.
Ніби й не було розлуки. Ніби нам знову по 17 і все життя ще попереду. А однокласники все підходили, щиро віталися. І ніяк не могли наговоритися. Хтось зауважив, що вже всі, хто збирався, прийшли. Запропонував зайти до школи.
У фоє я аж здригнулася – враження, немов повернулася на роботу! Сергій, який ішов поряд, реготнув:
- Що, вчителько, школа з тобою назавжди?
Засміялася у відповідь:
- Ага, так і чекаю, що з-за рогу вискочить юрба моїх дітлахів з криками «Поліно Андріївно!»
Раптом у всіх майже одночасно теленькнули телефони.
Влад:
«Ви вже всі зійшлися? Хочу побажати вам чудового відпочинку! Подумки я з вами».
І знову розмови. Розмови. Хто, де, як… Що нового трапилося. Кожному є чим поділитися. Зі школи якось непомітно за балачками переміщуємося до кафе, продовжуємо вже там. Наша компанія товаришів - я, Таня й Аня, Сергій з Сашком, - знову в зборі, бракує тільки Влада. І хочеться спитати про нього, і бачу, що Сергій щось знає… Але…
Ні, хоч і минуло скільки років, та я просто не можу. Не можу бути знову тим посміховиськом, яким була на випускному. Вже тоді всі без виключення перемили мені кісточки. Не переживу, якщо й зараз буде те ж саме. Я й 15 років тому не стерпіла, відбула лише урочисту частину і втекла.
Саме про цю втечу мені й нагадав Сашко Іващенко:
- Ну, Поліно, ти обіцяла розрахуватися. Я 15 років чекав.
З веселим сміхом відповіла:
- Усе, що забажаєш, Саню.
- Оце наша Полінка! – схвально вигукнув чоловік і протягнув мені повну чарку: - До дна!
Ну, до дна так до дна! Перехилила і одним махом випила. Навіть не скривилася. Поряд вражено присвиснув Калюжний:
- Це так в педагогічному учать?
- Ні, це уміння автоматично розвивається після трьох років стажу.
- А повторити слабо? – підбивав мене Сашко, знову наповнюючи мою чарку.
- Тільки разом з тобою!
Поводилася я так лише тому, що мала природний бонус – у мого організму була висока толерантність до алкоголю, а тому мені необхідно було випити дуже багато, аби добряче сп’яніти. Виявилася ця моя здатність цілком випадково під час студентських посиденьок, коли один з хлопців вирішив мене споїти та вкласти до ліжка. Не вдалося. Він вже ловив вертольоти під столом, а я, як ні в чому й не було, продовжувала розважатися з його друзями.
Користувалася я цим нечасто, проте сьогодні був саме той день, коли корчити з себе витончену панянку, яка п’яніє лише від запаху алкоголю, не було жодного резону. Тож вирішила піддатися загальній ейфорії. Хлопці, та й дівчатка мої, теж мене підтримали.
А розмова за столом ішла своєю чергою, уже обговорили всі новини, повихвалялися успіхами, машинами, квартирами, дітьми (у кого вони були). І звернули на відсутніх. Дехто з наших виїхав за кордон, тому через пандемію не зміг приїхати. Одна з однокласниць тиждень, як народила, передавала найщиріші вітання. Ще один перебував на службі у Збройних силах, не зміг отримати звільнення. Хтось саме на цей час запланував відпочинок – ніяк не перенести. А хтось і взагалі не пояснював причину, або й на зв’язок вийти не зволив. Хто що про кого з відсутніх знав – ділилися.
Так розмова докотилася і до Влада. Майже всі за столом були вже добряче напідпитку, тому я сподівалася, що зможу почути хоч якусь корисну інформацію. Навіщо вона мені? А Бог його знає. Вже б давно мала перерости своє підліткове захоплення, забути, та попри всі мої старання, цей гештальт з мого минулого так і залишився відкритим.
- Сергію, ти ж, здається, досі спілкуєшся з Герасименком. Чим він займається зараз? – питає Таня.
- Ну, останнім часом не так вже й часто. Але дещо про нього знаю.
- Ну! – це вже Аня.
- Живе зараз в Житомирі, неодружений, постійної дівчини, наскільки я знаю, теж не має.
У Житомирі? Його теж далеко занесло! І тепер він, виходить, проживає ближче до мене? І що мені з того? Але не втрачаємо нитку розмови. Калюжний продовжує:
- Працює перекладачем.
Серйозно? Згадалося, як Влад ненавидів вивчення іноземної мови. Лише завдяки моїй наполегливості та сваркам йому вдалося підтягнути свій рівень. Аж он воно як вийшло! Тобто спорт він облишив? Чому? Це ж була його мрія!
- У вільний час грає у баскетбол.
Не полишив. Але професією його це не стало.
- Шкода, що йому не вдалося приїхати, - зазначила Аня.
- Та він зараз тут, у батьків, - просто, немов у цьому не було нічого дивного, відказав Сергій. А потім, побачивши наші здивовані погляди, прикрив свого рота рукою і прошепотів: - Трясця. Влад мене приб’є.
Напроти зашипіла Віта Харченко, проте ми майже не звернули на це уваги, чекали пояснень від Калюжного. Однокласник тяжко зітхнув:
- Я ціною власного життя заприсягся нікому з вас не казати. А тут ось так пробовкнувся!
- Ще не пробовкнувся, - підштовхнула я його до відвертості.
- Так, ще ні. Та не знаю, чи й варто?
- Звісно що – ні! – сердито вигукнула Віта. – Це не твоя таємниця!
- Але це було важливо колись! А зараз він повністю прийняв ситуацію, тож чому б?...
Що Віта, що Сергій спілкувалися якимись загадками. Решта компанії спантеличено переглядалися, намагаючись зрозуміти, про що мова. Зрештою, кивнувши собі та ігноруючи заперечення Віти, Калюжний надав пояснення:
- У Влада перелом хребта. Він паралізований, користується кріслом.
І ось тепер за нашою частиною стола запанувала цілковита тиша. Кожен переварював отриману інформацію. Лише Віта, яка, здавалося, знала про це (чого б це? Невже змогла завоювати прихильність Влада, якщо стала з ним настільки близькою?), приречено закрила обличчя долонями.
- Йому було б складно без допомоги піднятися на високі сходи нашої школи. А ви ж пам’ятаєте Влада: він непереможний! Ще й тому Герасименко не хотів, аби хтось з нашого класу дізнався про його травму. Ось так.
- …! – нецензурною лексикою прокоментував ситуацію Іващенко.
І я була з ним цілком згодна.
- Але ж вдома він може пересуватися без проблем? – уточнила Аня.
- Так. Тут, у батьків, у нього не все обладнане, звісно, але для більш-менш прийнятного існування необхідне є (про що він?). А от у себе в Житомирі він повністю незалежний.
- Ясно, - продовжувала Підопригора. – Тож ми можемо самі прийти до нього? Це буде прийнятним?
- Ні, - вигукнула Віта, проте на неї знову ніхто не звернув увагу: слухали думку Калюжного:
- Думаю, так. Зробимо йому сюрприз. Я думаю, в глибині душі він буде радий нас бачити.
- Тоді вирішили, - підсумував Сашко. – Після посиденьок йдемо до Влада. Всі згодні?
Пролунали ствердні вигуки. Я промовчала, це одразу ж помітили:
- А ти, Полінко? Невже не підеш? Ви ж так товаришували у школі!
Ні, ми не товаришували. Ми кохали одне одного! Ми були парою… А тепер? Як бути? Йти чи не йти?
За мене вирішила Таня:
- Звісно ж піде! Правда ж, Поліно?
Довелося кивати, аби тільки не пояснювати, чому я так боюся цього походу.
- Хтось знає, де він живе? – поцікавився Іващенко.
Сергій засміявся:
- А ти не пам’ятаєш? Його батьки не змінювали місця проживання.
І знову розмови. Але тепер, коли вже всі були добряче напідпитку, додалися ще й танці - все, як в юності!