Довгоочікувана зустріч

Довгоочікувана зустріч.

Телефонний дзвінок.
Стає чутно стук серця.
Подив перемішаний з неймовірною радістю і сидячою, вже довгий час, у глибині душі, недовірою.
Але почуте було таке приємне і так схоже на довгоочікувану правду.
Видаю радісний вигук, потім стрибаю вверх, як у дитинстві і розумію, що це нестримні емоціі радостi..
Щастя переповнює душу -
,,Слава тобі Господи! , на віки слава!!!"
Мій братик повертається додому після трьох років полону.
З отого жаху, який йому прийшлося на долю пережити.
Все те, про що інші люди читають або дивляться у фільмах , мій братик переживав насправді в самих страшних реаліях.
Ми ж, усі його рідні, тільки могли собі уявляти всі ті нелюдські умови і весь той жах, відчуваючи кожної миті страх за рідну людину.
- Братику, мій рідненький, ти кріпись, ти тримайся - кожен раз, як молитву, в день і в ночі повторювала, вглядаючись у кожен новий день і у вечірні зорі, шукаючи підтримки в Небесних Сил.
Бо більше не було ні на кого надії, не було кому вірити, не було кому довіряти.
Усі брехали, брехали саме ті, від кого залежала подальша доля , вже виснажених людей.
Хлопці, які пішли заробити копійку для своєї родини і потрапили в ситуацію - біду, яка від них не залежала.
Три роки.
Які ж вони довгі.
Кожен день наповнений надією побачити, зазирнути в рідні очі і обійняти.
Багато хто міркує, що таке щастя, шукаючи його по світі, а в нашої родини поняття щастя одне єдине - дочекатися свого моряка мандрівника додому.
Так, тепер я можу додати трохи гумору, назвавши свого полоненого брата мандрівником.
Він у дитинстві був дуже цікавим, багато мріяв і як усі хлопчики грався в піратів. Та хто б міг подумати, що коли він стане дорослим, то на його долю випаде бути захопленим і перебувати в полоні виживаючи три довгі роки.
Що тримає людину в скрутний для неї час- це
родина, любов і надія.
Дружина брата виявилась дуже вірною і витриманою.
Ці дві, Богом поєднані душі, підтримували одне одного на відстані, всиляючи силу і віру, дихаючи однією надією, що вони колись знов зустрінуться...
Любов - то є вірність, то віра і надія, то сила силенна пережити все ділячи на двох.
Вони це змогли, вони пережили, вони багато чого втратили , але вони придбали головне - тепер вони одне ціле і знають, що можуть розраховувати один на одного в будь якій ситуації.
Дзвінок дружини брата і радісна звістка, що хлопці повертаються додому.
Хіба це не диво?
Справжнісіньке диво - це коли неможливе стає реальністю.
Поспішаю збираючи речі.
Посмішка не сходе з обличчя, а очі наповнюються сльозами від надмірної радості.
Їдемо, дорога довга, інформація різна: то вони прилітають, то знов їх затримують у аеропорті.
Тривога, страх бути ошуканими.
І ось повідомлення:
,,Хлопці вилетіли і летять додому".
Повертаються на рідну землю , кращої якої немає у всьому світі, бо на цій землі очікують їх рідні.
Їдемо в аеропорт.
Журналісти, камери, високопоставлені особи, рідні, які дають інтерв'ю.
Ми, як зачаровані, спостерігаємо за всім навколо й очікуємо.
Очікування, яке ось- ось станеться, саме довгоочікуване.
Рідним дозволяють увійти на територію військового аеропорту.
І ось ми за сто метрів бачимо військовий літак, спущений трап по якому один за одним виходять хлопці.
Кожен шукає свого, по окремим вигукам здогадуємося, хто чий родич.
Очі помічають рідну статуру і ходу.
Серце ось- ось і вистрибне з грудей.
Братику! Рідненький!
Ось він, живий і реальний, стоїть у ста метрах від нас і махає нам руками.
У відповідь ми теж підійняли руки в гору, щоб привітати нашого мандрівника .
Всі зійшли з трапу, кожен зі своєю валізою.
У мого братика сама велика валіза, яка пройшла з ним досвід полоненого. Мабудь той досвід теж самий тяжкий і великий у його житті.
Нам дозволяють підійти до рідних.
Ми не йдемо, а біжимо на зустріч з широко розпростертими руками, щоб міцно обійняти.
Ось, нарешті я обіймаю свого братика.
Перше, що кажу -,, Слава Тобі Господи! Привіт, рідненький, дочекались!" Зазираю у його очі, вони такі мутні, він ними дивиться мов через непрозору плівку. Він досі не віре в те, що відбувається, що він насправді потрапив на рідну землю, що рідні ось, поруч з ним, радіють і щось йому вже наввипередки щебечуть. 
Нарешті ми дочекалися своє щастя, яке батьки назвали Вовчиком-Вольдемарчиком-Вованчиком.
Я за три останні роки зі смаком поїла і спокійно лягла спати, бо мій братик вдома, а не в полоні, ситий, а не голодний і спить у своєму ліжку, а не на голій землі, куди їх вкладали спати озброєні дикуни.
Рано в ранці я прокинулася з посмішкою на вустах і подякою усім людям, і Вищим Силам, які нам допомогли. Амінь! 
Очі мого братика посвітлішали і усміхаються.
Всі ми потихеньку приходимо до тями.
Слава тобі Боже!
Дай усім щастя , радості, здоров'я і довголіття.
Живемо далі.
 



Natali Mirgorodec

Відредаговано: 24.04.2022

Додати в бібліотеку


Поскаржитись