Розмови тіней

Розмови тіней

 

Вечірні тіні

Шляхи перетинають,

Шепочуть, тануть.

Не страшно йти за ними,

Якщо сліди лишаєш.

 

Стежка вивела на пагорб і розділилася, розбіглася урізнобіч, мов його думки. Її численні відприски одразу втратили впевненість, лишень де-не-де пробиваючись невиразними натяками.

Над обрієм червоне яблуко вечірнього сонця краяли тонкі фіолетові леза хмар.

Вітерець тихенько сповістив про свою присутність, гойднувши довгі тіні молодої трави, що з усіх сил пнулася вгору, аби якнайшвидше приховати залишки торішніх пікніків.

Над пагорбом панувала стара яблуня, оточена почтом із кущів терену й шипшини. Сірий плаский камінь біля неї та чорна пляма старого кострища були присипані рожевуватими пелюстками.

«Розкішна місцина для надхнення», – подумав він, сідаючи на камінь. Потому витяг з кишені блокнот і ручку й поклав поряд. Заплющивши очі, підставив обличчя сонячним променям.

Дві тіні сковзнули між кущами і влилися в широку тінь від яблуні, дещо змінивши контури відземка на траві. Тихий плин часу відмірявся лиш повільним падінням пелюсток. Раптом спокій порушив розлючений віддих, і від обрисів стовбура відділилася й впала на траву тінь людини із закинутими за голову руками.

–   А-а-а, все, я більше не можу! Це нестерпно!

–   Що, знову втратив контакт? – друга тінь присіла поруч, обхопивши коліна руками.

–   Так.

–   Може, треба бути наполегливішим?

–   Куди вже далі?! Він, певне, взагалі не здатен зосереджуватися довше кількох хвилин!

–   І що тепер відволікло? А в нього, між іншим, кумедні фантазії…

–   Інтерв’ю дає! До того ж, кореспондентка в міні-спідниці і з неможливим декольте! Щоб його… Розповідає, яке надхнення дає йому захід сонця!

Друга тінь тихенько засміялася.

–   Пригадую, коли ти його пропонував, то казав, що він не марнославний.

–   Тільки не нагадуй, що то я його вибрав!

–   О, ти був такий переконливий тоді!

–   Пробач. Якщо хочеш, давай залишимо його і пошукаємо іншого.

–   А як же «великі черги у відомих авторів» і їхні «щільні графіки», і «втрата свіжості відчуттів»?

–   І це все я казав?

–   Так, і дуже палко.

–   Ну що тут скажеш, він мені спершу так сподобався! Щирістю.

–   І мені сподобався. Давай іще трохи потерпимо. Можливо, всім так важко з початківцями… Зрештою, у нас попереду вічність.

–   А як поглянути збоку, то, здається, вічність попереду не в нас, а в нього!

–   Як швидко ти забув, що з того боку саме так і відчувається. Згадай себе.

–   Хм, – перша тінь ворухнулась, міняючи позу.

–   А ти досі впевнений, що нам це потрібно?

–   Звісно! Хіба ми вплинули на світ? Хіба лишили свій слід? Ми наче й не жили!

–   Так не буває. Але ти дійсно був призначений для більшого. І дарма пішов за мною. Даруй, що я знову про це. Мені так подобались твої малюнки… Особливо та серія акварелей на морі! В них справді були ми і наше життя, хоч ти й немилосердно мене прикрашав.

–   Навпаки, мені так і не вдалося, жодного разу не вдалося передати твою суть. Якби ж я зміг, якби зумів залишити поряд із собою твій образ, тоді, може, й сам лишився б… Коли тебе не стало, я малював і малював без упину, ти ж знаєш. А виходило все гірше й гірше… Раніше не казав, але так швидко почало забуватись твоє обличчя, що я просто злякався. Пробач, що виявився нездатний лишити в картинах твоє життя і своє.

–   Але та остання виставка пройшла з великим успіхом.

–   Ага, тільки через моє самогубство!

–   Неправда.

–   Ти що, добиваєшся, аби я шкодував, що зробив це? Тож знай, я не жалкую ні краплі!

–   Люблю твою впертість.

–   І все?

–   І впевненість. Мені завжди бракувало і того й того. От і зараз сумніваюсь, чи така вже наша історія цікава, аби лишитись? Скільки вже про кохання написано! Що ми додамо нового?

–   Неправда, всі історії різні, і наша теж особлива.

–   Може, тільки нам так здається?

–   Ні… не знаю… все одно. Не можу я лишати справи незавершеними!

–   Так, правда, не можеш… Через це ти ще не хочеш переродження?

–   Я знаю, ти хочеш, але давай зробимо останню спробу дотягтися до нього. Разом, удвох, з усіх сил і, якщо вдасться, – одразу вперед.

–   Гаразд, давай. Поглянь, схоже, зараз зручний час.

Сонце саме торкнулося зубчатої лінії далекого лісу, і той, мов пес, вчепився в нього, прагнучи заковтнути. Усі підвладні сонцю тіні з останніх сил прагли сягнути свого максимуму. Відбиток того, хто сидів на камені, доповз до двох нерухомих тіней і влився в них.

–   Дивне відчуття.

–   І не кажи.

Той, хто сидів на камені, раптом випростався.

«Це воно, геніально! Кожна деталь, як на долоні, всі подробиці й дрібнички… Тепер я неодмінно закінчу!»



Мізу Тамарі

Відредаговано: 18.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись