Ловець снів

Зустріч

Я поглянув на лист, який тримав у руках. Звісно, почерк я впізнав. Лист і правда був написаний батьком. Замислившись лише на якусь мить, я відчинив ширше двері, запрошуючи чоловіка увійти.

Ми пройшли на кухню і я, запросивши його присісти, налив чаю гостеві.

– Я знаю, що ти мене не пам’ятаєш, але ми дружили з твоїм батьком довгі роки, і бачились з тобою кілька разів – він зробив паузу, заглядаючи мені в очі та ніби зважуючи слова, які мав сказати. – Скажи, тобі батько розповідав про те, чим займався?

– Ну, переважно, це були загальні факти, – я не міг отак відразу видати незнайомцю все, що знав. Бо з дитинства пам’ятав, що людям своїх таємниць довіряти не можна, а тим більше, глобальних. Ці слова батька я запам’ятав.

– Зрозуміло. Я знаю, що ви не були надто близькі. Він весь час скаржився на це та шкодував, що ти не хотів продовжувати його справу, – чоловік так пильно роздивлявся мене, що я відчував себе просто гостем у власному будинку.

– Дозвольте запитати? – тепер була моя черга пильно споглядати гостя. Тонкі риси обличчя, темне волосся з сивиною, довгі руки з темними пальцями та костюм, що просто ідеально на ньому сидів видавали в ньому вишуканого аристократа старого покоління. Не таких багатіїв, які сиплють грошима на всі боки, купують дорогий брендовий одяг, мають товстелезні золоті каблучки ледь не на всіх пальцях, золоті годинники і таке інше. Ні, тут все було дуже стримано й підібрано зі смаком. А ще цей чоловік мав якусь загадку, можливо, щось у його очах примушувало мене так думати, і це змушувало розмірковувати над тим, що і як говорити.

Алекс всміхнувся, потягуючи чай.

– Так, звісно.

Я напружився та приготувався аналізувати відповідь.

– Хто Ви, Алексе? Я, звісно, Вас не пам’ятаю, бо, якщо ми й бачилися, то, мабуть, це було дуже давно, – я відпив темний терпкий напій і відставив чашку – чай вже геть охолов і втратив свій смак і аромат.

Чоловік навпроти залишався спокійним. Мабуть, він таки правду говорить. Ніщо не видає ані його сумнівів, ані хвилювання. Але, чому він прийшов саме зараз? Це так співпало, що я знайшов книгу, а тепер от його візит… Трохи нахиливши голову набік, Алекс промовив:

– Я – голова Клану Хранителів. Ти знаєш, що це?

Я кивнув.

– Наша задача – запобігти великій катастрофі, що насувається. Якщо ти, звісно, розумієш, про що я…

І знову кивок. Недарма ж я стільки сьогодні читав. Далеко не в усьому розібрався та не до кінця збагнув, але прочитав.

– Ось тому я й прийшов. Наші провидці вже давно знають, що має статися і коли. Але досі вони не знали, хто зіграє головну роль у цьому. Та цієї ночі зірки відкрили свої таємниці… Ти маєш особливу роль. І твоя доля – слідувати написаному, інакше весь світ просто зникне, - він зупинився, дивлячись на мене, ніби оцінюючи ефект від сказаного.

– Зрозуміло. І що ж я маю робити? – ну, як завжди, герой має врятувати світ. Але чомусь зараз посмішки моя самоіронія не викликала.

– По-перше – прочитай лист. Думаю, ти все зрозумієш і зробиш правильний вибір… Просто зроби правильно. Ти ж не один у світі, і люди хочуть жити, – він говорив це дуже серйозно і без тіні гумору.

Я відкрив конверт. Тим же почерком, що й підпис у книзі, яку я знайшов вранці біля ліжка, а перед цим бачив уві сні, на чистому білому аркуші було написано всього кілька слів: «Прийми свою долю».

Цікаво, якщо провидці щойно побачили мою визначну роль в усьому цьому, то звідки батько це міг знати ще кілька років тому, коли підписував книгу та писав цього листа? Чи, якою б не була моя роль, батько просто хотів, щоб я прийняв його спадок та продовжив справу його життя? Можливо, він тільки й чекав, доки я подорослішаю аби поговорити й розповісти все? Стільки питань… Шкода, що відповідей я вже ніколи на них, мабуть, не отримаю.

Пауза затяглася, бо я думав, все ще дивлячись на цей аркуш паперу, намагаючись впорядкувати свої думки. Алекс не заважав, лише тихо сидів, пив чай та зберігав спокій. Думаю, він здогадувався, про що я думаю.

Звісно, я не міг отак зопалу прийняти рішення, яке докорінне змінить моє життя. Назавжди. І вороття не буде ніколи.

– Я прочитав. І чого Ви від мене хочете? – звернувся я, нарешті, до Алекса.

– Я – нічого. Я просто посланець твого батька. Перед смертю він попросив передати це тобі, – він кивнув у бік листа, який тепер лежав на гладенькій поверхні столу.

– Ну, тоді дуже Вам дякую! Був радий побачитися! – я піднявся, показуючи, що розмову завершено.

Я ще був не готовим до змін, це я чітко відчував. А також я не міг довіряти цьому чоловікові, бо зовсім не пам’ятав його. Звісно, батько писав про цей Клан, і про Голову Хранителів, але чомусь не називав його імені. Що було доволі дивним для того, що вони були друзями, за словами Алекса. Чи це метод конспірації? Як і знищення будь-яких документів, що стосувалися цієї справи?

В будь-якому разі, зараз я не хотів остаточно у це занурюватися. Мені потрібен був час. Та, здається, Алекс так не вважав. Дивлячись на мене знизу вгору, бо він так і не піднявся зі свого стільця, він промовив:



Ірина Ярошенко

Відредаговано: 01.12.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись