Сільський Детектив. Цикл оповідань(серії)

Розділ 3

Розділ 3

Сніжана геть забула про свою корову та подалася до дільничного. Треба було все робити по гарячому, поки Только той не встиг десь сховати транспорт. Вона мчала на всіх свої парах, підкидаючи в топку праведний гнів. І вже за кілька хвилин наткнулася на Степана, що зачаровано простував у невідомому напрямку. Ася йому увесь світ перевернула, а у власний поки що не впускала. Тож, у повній задумі, хлопець брів навмання... Засліплена обуренням, жінка ледь не проминула повз нього.

- Ой! Степане!

- Що? – озвався, як прокинувся. - Так?

- А я саме до тебе йшла!

- Що сталося? – без ентузіазму запитав той. Погана звичка селян - смикати його серед вулиці - починала дратувати молодого поліціянта. А останні події відбилися недобрим дзвіночком.

- Безлад, Степане! Повний безлад!

- Та, кажіть, що вже сталося?

- Серед білого дня, серед села, вкрали велосипеда! – одним видихом мовила жінка.

- Та як так вкрали?

- Просто. Я кажу йому, це мій! Віддай! А він сів та й поїхав! Уявляєш?

Хлопець нахмурився.

- Хто він? Куди поїхав?

- Та грець його знає, куди поїхав?! Може, додому… Скоріш, давайте його наздоганяти, поки…

- Стоп! Стоп! Стоп! Зупиніться. Давайте по черзі. Ви комусь дали велосипеда, а він поїхав?

- Та нікому я нічого не давала! – розчервонілася сердита Сніжана. – Я ж кажу, чоловік вчора напився та посіяв велика.

- Так.

- А сьогодні я його в якогось чоловіка бачила.

- Ага. Що напився?

- Та ні! То мій напився, а це чужий…

- Мугу.

- Кажу йому віддай, а він – тікати!

- А велосипед точно Ваш? Не помилилися?

- Та що ж, я власного велика не впізнаю?!

Жінка махала руками, стурбовано тупцюючи на місці.

- Добре, добре, заспокойтеся. Підемо далі, - юнак зібрав ротом трохи повітря та зімкнув руки біля вуст, розмірковуючи. – Припустимо, цей чоловік його вкрав. Ви його знаєте? Він місцевий?

- Люська каже, що Зорянський…

- Угу! Отже, й свідки є…

- Які свідки? Немає нічого! Все, що в домі заведеться – все чоловік пропиває!

Степан важко зітхнув та з великими очима втупився у співрозмовницю.

- Я мав на увазі, - почав, жестикулюючи кистями. - що є людина, яка бачила Вас та цього чоловіка. Є?

- А! Так. Люська з магазину! Вона й каже, що це був Только.

- То підозрюваного звати Только?

- А? Ну так!

- Добре, - відказав, примножуючи факти.

- Що добре, Степане… Андрійовичу? Може почнемо його вже шукати? Скільки можна стояти теревенити? Сховається ж!

Хлопець почухав потилицю й гадав, як би так ввічливо пояснити жінці, що це не просто. Бо це вже ціла справа, яку треба документально оформлювати. Але, ще раз поглянувши у вперті очі, сповнені досади, махнув рукою.

- Ходімо ще раз запитаємо у Люсі, що вона знає про того крадія?

- Та що там питати? Я вже все дізналася! Він працює на току, у Вадимича. Ходімо туди! – загорілася Сніжана. А потім аж підстрибнула від згадки. – Ой! Мене ж корова чекає! Це ж треба! Зовсім забула…

- То, що робитимемо?

- А я й не знаю…

- Ходіть до своєї корови, а я все ж таки ще раз запитаю у Людмили, - запропонував терплячий Степан.

- А давайте!

Погодилася жінка та наскільки могла, пришвидшила крок. Вона так вправно зачеберяла своїми коротенькими, міцними ніжками, що Степан навіть не встиг кілька разів моргнути.

Юнак відчув себе цілковитим дурнем. Впіймали за руку, наговорили дурні та залишили стояти серед вулиці. Ще й повісили незрозумілу справу, яку йому тепер доведеться, хоч-не-хоч, розглянути… бо ж в селі таке робиться… крадіжка за крадіжкою… А єдине місце, де зараз би хотів опинитися хлопець – це в саду з Асею. Де він обіймає й насолоджується її красою, а вона розповідає про свої мрії щодо майбутнього.



Інка Вікторова

Відредаговано: 19.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись