Стилет волі

Розділ 3

  • Татуню, ти мені поспіваєш сьогодні ? - вертляве дівчатко крутилось на колінах в широкоплечого чоловіка, років 30-ти.
  • Поспіваю, люба, - молодий чоловік розправив довгі, чорні вуса і з ніжністю пригладив русяве волосся своєї дочки.
  • Але перед тим розкажи мені про повстанців! - дівча зазирнуло батькові в обличчя.
  • А ти уважно будеш слухати?
  • Так, татуню, так!
  • Тоді перестань крутитися, Дзвінко, і гарненько все запам’ятовуй. - чоловік замислено подивився поперед себе. Червоне сонце ліниво заповзало за сизий ліс, який простягся далеко за зеленим полем. А неглибока річечка, наче ремінь на товстому пузаневі, розділяла його з хазяйською городиною, по якій діловито походжав дзьобатий лелека.

Батько знову пригладив вуса і тихенько почав свою оповідку :

  • Давно-давно, багато років назад, багато десятків років назад, була одна земля. Її всі кликали благословенною. На ній росло все-все : і буряки, і морква, і вишні, і сливи, і кріп, і петрушка. А пшениця яка була! Повноколоса, золота. Найсмачніший хліб із неї був, найніжніші пампушки, найсолодші калачі, найм’якіші короваї. І були на цій землі глибокі, сині-пре-сині моря, і стрімкі та невтримні річки, і найродючіші та найбільші поля, і скелі високі, аж до хмар, і ліси такі дрімучі, що опівдні там було темно як вночі. І водилось там сила-силенна звір’я всякого, такого, що як ідеш на полювання, то стріляй-не-хочу. Пташки там співали пісень таких райських, що жоден цар на всьому білому світі не мав таких співців. І не було ніякого лиха : ні буранів, ні землетрусів, ні повеней, ні смерчів, ні холодів смертельних… - дівчинка слухала батьків баритон, затамувавши подих, жадібно ловлячи кожнісіньке слово. Байдуже, що вона чула цю історію тааак багато разів, що могла серед ночі її дослівно переказати. Це була її улюблена історія від татка. Вона захоплено заглядала зеленавими оченятами в батькові мудрі, карі очі і боялась пропустити бодай одненьке слівце. Батько продовжував, задумливо вдивляючись в підпалене заходом сонця небо:
  • На тій землі жив один народ. Дуже добрий та працьовитий. Люди були щирими, привітними та гостинними. Зранку до ночі вони працювали в полях, вирощували з любов’ю свої посіви, пекли хліби, ростили дітей, а на свята дякували Предкам за допомогу і ділились з Ними плодами своєї праці. Старці їхні були наймудріші, з довгими сивими бородами та розумними речами, дівчата були найгарніші - з довгими русими косами, з глибокими світлими очима та пухкими, солодкими вустами, а хлопці - гордими, мужніми і сильними. Чоловіки їхні мали широкі плечі, чорні вуса та носили довгого чуба на тім’ї, а жінки були вмілими до ремесла, народжували здорових, рум’янощоких діточок, та виховували їх в послуху і повазі до старших. Так жили вони в достатку і мирі, ходили один до одного в гості, одружувались, бавили дітей. Одним словом, жили і горя не знали.

Але якось на Благословенну Землю насунула чорна грозова хмара. Та не звичайна, а лиха, кровожерлива. Ця хмара була з людей. Сусідній народ був хижим та злим, лінивим і брудним. Захотіли ці лихі сусіди Благословенну Землю собі забрати, і посунули на неї війною. Грабували всі села на своїй дорозі, вбивали всіх, хто противився їхній навалі : старих, дітей, жінок. Дівчат красивих теж за коси вішали по деревам, а хлопців дужих навіки багнетами пришивали до рідної землі. Стала Земля Благословенна кров’ю захлинатись. Почорніли лиця Предків, бо вони ж бо були залиті сльозами і горем дітей своїх. Новий, принесений лихими людьми бог був жорстоким і нелюдимим, називав людей рабами і любив, як його хвалять і вибачаються. Палили сусіди образи Предків, силою змушували забути добрий люд своїх Покровителів. Чорна лиха хмара відібрала в Благословенної землі майже все : віру, мир, спокій, землю, дочок, синів… Та лиш одного вона не змогла відняти. Гарячого полум’я в душах скривджених і гордих людей, які не бажали миритись із чужими порядками і підняли свої мечі проти лиходіїв. Вони не забули своє коріння, своїх Предків та Богів, і ті стали на їх захист. Так і з’явились повстанці.

  • На велетенських конях вони, мов вихор виривалися з лісів і рубали гострими шаблюками злих зайд. - Дзвінка зіскочила з лавки і тепер із завзятістю січкаря молотила “гострою шаблюкою” кропиву попід хатою. “Шаблюка” ж відломилась минулої грози від старої яблуні в садку, де дівчинка й знайшла її у високому бур’яні. Дівчинка захоплено продовжувала : - Вони були тихі, мов тіні і справедливі, як боги, стрімкі, як бурхливі річкові води, і вільні, як дикий вітер! А ще були відважні, мудрі і чесні! Понад усе вони любили свою квітучу Батьківщину і не жаліли тих, хто її паплюжив і безчестив! Отакі вони були! -- “Шаблюка” зметнулась догори, неначе кидаючи виклик незримим ворогам.

Усмішка ховалась в батькових вусах, і очі світились теплотою і любов’ю до донечки. До них підійшла повногруда, миловидна жінка з пухкеньким немовлям на руках. Дзвінка підбігла до неї і обняла її за спідницю, не випускаючи з правої руки своєї зброї.

- Мамо-мамо, а татусь обіцяв навчити мене вправлятися з шаблею!

- Семене, вона ж дівчинка. Ти її не тому вчиш… -- докірливо схилила на бік голову жінка.

- Мамо, то для того, щоб як прийдуть лихі люди, я, як повстанка, боронила свій благословенний край. І тебе, мамо. Й Ігорка теж! Щоб вас ніхто-ніхто не образив.

- Бачиш, Соломіє, я ж казав, що в нас першим народиться хлопчик - засміявся чоловік. Мати посміхнулась, похитала головою і сіла біля нього на лавці. Семен однією рукою висадив Дзвінку на коліно, іншою - обійняв за плечі дружину і чоломкнув у тім’я маленького сина:



Лавра Ольгів

Відредаговано: 20.11.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись