Михаїл Блоковський

Привіт, народ! Я автор сучасної прози, але ще кілька років тому навіть не думав ним стати. Я просто любив вигадувати історії.

 Так вже сталося, що мене якось змусили прочитати одну книгу. Мені не сподобалося, але відчуття чогось нового мене привабило. Я взяв ще одну книгу. Потім ще одну. І полюбив літературу.

 Так в один момент мені почали попадатися погані історії. Мене це дратувало. Мене це гнітило. Я став замислюватися: "Моя вигадана історія виглядає значно цікавішою за це". І тоді я вирішив спробувати щось написати. Спочатку, звісно, я сів вивчати головні принципи написання оповіді і витратив чимало часу на розуміння того, як будується скелет твору. Виявилося, для мене це дуже цікаво. Я з жадібністю ковтав кожну крихту, кожну детальку, яку знаходив і хотів ще.

 Я написав першу оповідку.  Із захопленням отримував критику, із цікавістю брався за редагування, із полегшенням видихав, коли дізнавався, що комусь вона запала в душу. Навіть якщо тільки фрагментами. Перший маленький крок був успішним.

 Я написав другу оповідку. Впевненість зросла. Я написав третю оповідку. Мій стиль почав проявлятися. Я взявся за повість. Ще ніколи так старанно я не працював ні над чим. Ще ніколи так чітко не відчував себе на своєму місці.

 Якось у письменника спитали: "Чому ти пишеш? Якщо тебе ніколи не будуть публікувати, чи продовжиш писати далі?" Моя відповідь на це питання - так. Я ненавмисне став автором прози. Просто це був єдиний доступний варіант цілісно розповісти історію і прояснити її кінець. Мені хотілося дізнатися, що буде з моїми героями. Тож я взяв інструменти, які лежали у вільному доступі, навчився ними працювати і став видобувати з каменя скарб.

 Я пишу не тому, що треба. Я пишу, бо це мій кисень. Лише після виснажливого текстом вечора приходить ейфорійне відчутя задоволення від життя.

Письмо - це мій наркотик, мій орієнтир. Мої ліки від депресій та шлях, який не веде мене в тупик.